Кулик Степан - Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан

— Ти увірував у Христа? — здивувався Комар.

— Я? — перепитав шинкар. — Азохен вей… Та як же я можу в цьому сумніватися, якщо й дня не минає, щоб хтось не обізвав мене христопродавцем чи не дорікнув, що ми вашого бога розіп'яли? І зауважте, нікому, панове, не цікаво, що вчинили це злодіяння римські легіонери. А бідні іудеї лише були при тому трішки присутні… Так що, так… Але я про інше?

— І що ж? — здивувався Остап.

— Як про що? Невже ви не знаєте? Як же ж так? Така новина і пройшла повз ваші вуха? Азохен вей? Чим ви слухаєте маю вас спитати?

— Лейбо, не тягни вола за хвіст, — втрутився Нестор, знаючи, що шинкар може годину безупинно балакати, нічого конкретного так і не сказавши. — Що ми маємо знати?

— Ну, як же? — змахнув руками той, але, побачивши кулак, який багатозначно продемонстрував запорожець, різко скоротив заготовлену промову. — Працівники Мухи з-під варти втекли.

— А, ти про це… — кивнув Остап. — Це ми знаємо. Бачили…

— Тільки радіти чому? — продовжив замість тестя Нестор.

— Як же? - тепер Лейба зробив великі очі. — Адже якщо вони втекли, то цим визнали провину. І тепер, навіть найзліші язики не посміють подивитися вам услід кривим оком. Я вважаю, за це варто чарку горілки випити? Ні? Так?

Похитавши головою, ніби намагався витрусити з вух занадто хитромудрий вислів Лейби, Нестор все ж не міг не погодитися, що як так міркувати, то новина справді хороша, і кивнув.

— Ось! — так радісно немов звинувачення у вбивстві зняли з нього самого, шинкар виставив на прилавок почату сулію.

— Стривай, — зупинив його козак. — А як це сталося? Коли? Тобі щось відомо?

— Звичайно! Матвій так репетував про підступи нечистої сили, що тільки глухий би не почув.

— Який Матвій?

— Та ж Супонька! Той, що сторожив супостатів… Його щастя, що сотник геть зліг. Інакше б не уникнути йому батогів.

— Стривай, постривай… — зупинив шинкаря козак. — Давай спочатку і за порядком ...

— Можна і так, — несподівано поступливо відповів Лейба. — Але, може, по кілька крапель спочатку? Бо язик до гортані геть прилип.

— Угу, у тебе прилипне, як же… — пирхнув Остап, але на сулію глянув схвально. — А, давай… Свято ж, зрештою. Гріх не випити.

— Інша річ… — заметушився шинкар. Швидко наповнив чарки, підсунув ближче миску з квашеною капустою.

Випили, занюхали рукавами. Захрумтіли капусткою.

— Ну, — поквапив Лейбу Нестор, якому дуже вже кортіло нарешті дізнатися, що сталося цієї ночі.

— Так ось… За північ вже було, — почав Лейба. — Тихо… мене навіть у сон потягло… Раптом крик на вулиці. Я й визирнув. А там Супонька бігає перед ґанком і репетує щось незрозуміле. До нього ще двоє сердюків підійшли. Мабуть, зміна. Він їм і почав розповідати. А вночі, та ще й на морозі, голоси далеко лунають. От я і послухав… ненароком. Одним словом, Матвій розповів товаришам таку історію. Мовляв, стоїть він на посту, пильнує, значить… Раптом ні з того, ні з сього, як піднявся вихор… Закрутив, завертів, затанцював майданом. А потім як метнеться до ґанку. Та не мимо, а прямо в обличчя Матвієві. Очі снігом запорошив так, що той буквально осліп. А коли проморгався та сльози витер — дивиться, а двері в управу навстіж. Він — усередину. А холодна теж відчинена, і нікого. Як вітром здуло. Отже, без нечистої сили не обійшлося.

— Угу, — хмикнув Остап. — Заснув, мабуть, на чатах. От і вигадує всяке.

— Може так, а може, ні, — знизав плечима корчмар. — Чого не знаю, того брехати не буду. Розповів, що між власних вух чув.

— Ну й пес із ним… — махнув Остап рукою. — Сотник одужає, розбереться.

— Так що? — здивувався Нестор. — Їх навіть не шукали?

— Де? — знизав плечима Лейба. — Може, вони на сусідньому хуторі відсиджуються? Чи на Низ подалися? Мало серед козаків таких, хто від закону втік? — і бачачи, як спохмурнів Нестор, швидко додав. — А може, вовки їхні кістки вже догризають. Та хоч у твоїй балці…

— Ти про що? — перепитав Нестор. — У якій моїй балці?

— То ти що й цього не знаєш? — Покрутив головою Лейба. — У Степановій, зрозуміло… — Лейба запитливо кинув погляд на сулію. — Цікаво?

— Так, наливай уже, холера тебе взяла б. І розповідай швидше. А то дочекаєшся, що моя Одарка по нас прийде.

Мабуть, у Лейби були не надто приємні спогади від спілкування з дружиною Комара, бо розлив горілку миттєво і говорити став, навіть не випивши.

— Коли громада Сміли вирішила поставити свій млин, то, щоб не викликати підозри у керуючого, містяни викупили у князя цілу балку. Начебто на дрова. А розчистили потім тільки той шматок, де власне Чортовий млин і стояв. Тому вважається, що господарям млина лише ця ділянка і належить. Тоді як вони володіють усією Степановою балкою. А то добрячий шмат землі. Так що бачиш, Остапе, не помилився ти із зятем.

Нестор лише вуса пригладив. Так ось у чому справа виявляється? Ну, тоді й інтерес сотника зрозумілий. Здобути задарма у власність такий кусень лісу, варто того, щоб якогось заброду-козака в петлю прилаштувати. А то й не одного... А якщо про це не тільки Лейба знає, то й стріляти могли все ж таки в нього, а не в Марічку. Тьху, знову все заплуталося.