Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

Хоч як би там було, але Френк домігся свого — він отримав концесію на будівництво петлі, і тунель здали йому в оренду терміном на дев’ятсот дев’яносто дев’ять років за п’ять тисяч доларів на рік. При цьому було зумовлено, що Ковпервуд має відремонтувати всі три старих мости в кінці Стейт-стрит, Дірборн-стрит і Кларк-стрит або поставити нові. Однак у рішенні муніципалітету була якась юридична «закарлючка», яка фактично анулювала цю умову. У місцевій пресі негайно вибухнула буря. Особливо шаленіли «Кронікл», «Інкваєрер» і «Ґлоб», але Френк тільки посміхався, переглядаючи газети. «Нехай собі шаленіють, — думав він. — Моя пропозиція вигідна всім. Чого вони біснуються? Я роблю зараз для міста більше, ніж «Чиказька міська залізнична». Це просто заздрість, і нічого більше. Якби на моєму місці опинилися Шрайхарт чи Меррил, ніхто б і не подумав обурюватися».

Мак-Кенті зайшов до контори «Чиказької кредитної спілки», щоб привітати Френка.

— Хлопці спрацювали як годиться, — сказав він. — Недарма я на них сподівався. Але все ж довелося самому стирчати там. Мене попередили, що десяток цих шалапутів домовилися поховати наш проект в останню мить.

— Нічого не скажеш, чиста робота, — весело озвався Ковпервуд. — Весь цей гармидер скоро вляжеться. З чим би ми не звернулися в муніципалітет, все одно здійнявся б галас. Але тепер атмосфера розрядиться. Ми створимо першокласний транспорт, і всі будуть тільки раді, що віддали нам цей тунель.

Проте наступного дня після засідання муніципальної ради багато впливових осіб міста обурювалися та лютували, обсмоктуючи винесене рішення. Норман Шрайхарт закипав від обурення і чихвостив Ковпервуда в фінансованій ним газеті. Зустрівшись із видавцем Рікетсом, він зиркнув на нього доволі похмуро.

— Отже, — сказав цей фінансовий магнат, котрий уже передбачав попереду нову біду: замах на його дорогий заповідник — «Чиказьку міську залізничну», — бачу, що наш друг Ковпервуд ухитрився-таки вирвати у муніципалітету цей тунель. Будьте певні, він дуже щедрий на хабарі, коли йому потрібно чогось домогтися. Слизький і верткий, як вугор. Непогано було б встановити, що між ним і різними політиканами, котрі в’ються навколо міського самоврядування, існує змова. Або хоча б між ним і Мак-Кенті. Впевнений, що Ковпервуд задумав усе прибрати до рук — всі прибуткові підприємства міста, муніципалітет, все! За ним треба пильно стежити. Потрібно здійняти проти нього громадську думку, тоді — прийде час, і ми його завалимо. Чикаґо здасться йому найнезатишнішим місцем на землі! А з Мак-Кенті я хоч і знайомий, але волію жодних справ із ним не мати.

Пан Шрайхарт вів свої справи в муніципалітеті за посередництвом поважних, але не дуже спритних службовців, котрі перебували на службі у «Південної компанії». Дістатися до Мак-Кенті їм було просто не до снаги. Рікетс, як виявилося, цілком поділяв думку свого боса.

— Ви маєте рацію, цілковиту слушність! — вигукнув він, вирячивши свої совині очі, поправляючи манжети та намагаючись припасувати на місце обвислий ґудзик жилетки. — Мак-Кенті господарює там, як удома. Потрібно не ловити ґав, якщо хочемо заскочити його.

Правду кажучи, пан Рікетс із радістю переметнувся б на бік Ковпервуда, якби не був занадто багато чим зобов’язаний Шрайхарту. І не тому, що Френк встиг схилити його до себе, просто видавець розпізнав у ньому людину з майбутнім.

Тим часом у редакції «Інквайрера» пан Мак-Дональд-молодший бесідував із паном Дюбуа. Думка про те, як мало він досяг своїм телефонним дзвінком Ковпервудові, не давала спокою пану Мак-Дональду, і він перебував в жовчному та роздратованому стані.

— Ну що ж, наш друг Ковпервуд не захотів, так виглядає, скористатися дружньою порадою, — зауважив він. — Зараз йому вдалося домогтися свого, але нехай він не думає, що «Інкваєрер» вже звів із ним порахунки. Йому ще не раз доведеться звертатися в муніципалітет.

Кліффорд Дюбуа з прихованим цікавістю спостерігав за молодим патроном. Він зовсім нічого не знав про якусь телефонну розмову між ним і Френком, але зате дуже добре допетрав, як вчинив би він із цим фінансистом, якщо б йому довелося опинитися на місці Мак-Дональда-молодшого.

— Так, Ковпервуд — спритна бестія, — зауважив він. — Прічард, наш чоловік у муніципалітеті, каже, що він разом із Мак-Кенті вже підкупив там усіх — від молодшого клерка до самого мера. І тепер вони можуть домогтися всього, чого забажають. Том Даулінґ танцює за їхніми нотами, а ви самі петраєте, що це означає. Генерал Ван-Сайкл також працює на них, а вже цей старий коршун завжди в’ється там, де є чим поживитися.

— Так, нюх у нього хороший, — погодився Мак-Дональд. — Але Ковпервудові все це не довго буде сходити з рук. Він надто зарвався. Надто вже у нього великий апетит.

Пан Дюбуа посміхнувся про себе. Його чимало потішило те, як Ковпервуд, немов від настирливої мухи, відмахнувся від молодого Мак-Дональда, від усіх його претензій і відмовився до часу від послуг «Інкваєрера». У глибині душі пан Дюбуа був майже впевнений, що, якби не був старий генерал зараз у від’їзді, він, імовірно, підтримав би цього дуже спритного махляра.

Френк же, присвоївши тунель на Ла-Саль-стрит і заволодівши чотирма центральними вулицями ділового кварталу для прокладки своєї горезвісної петлі, тепер упродовж восьми місяців готувався до виконання другої частини плану — до захоплення тунелю на Вашинґтон-стрит, з тим, аби прибрати до рук і «Залізничну компанію Західної сторони», яка все ще продовжувала ганяти вулицями свої старозавітні конки. Вся історія атаки на «Північно-чиказьку залізничну» повторилася знову, і навіть без особливих змін, бо звичайні власники акцій — здебільшого, народ напрочуд нервовий, нестійкий і полохливий. Вони подібні до молюска, який, коли що, ховається у свою мушлю і завмирає там у повній нерухомості. Податковий відділ муніципалітету, що раніше дивився крізь пальці на несвоєчасну сплату податків «Західною компанією», тепер почав раптом пред’являти до неї позов за позовом. Відділ міського благоустрою не менш раптово зацікавився поганим станом вулиць на Західній стороні. Управління міського водогону раптом за допомогою якогось дивного вибрику виявило, що «Західна компанія» краде воду. У той же час люб’язні, ввічливі агенти Ковпервуда, Кафрата, Едісона, Відера й інших стали навідуватися то до одного акціонера або члена правління «Західної компанії», то до іншого і розписувати, яке процвітання та добробут чекає на цю компанію, якщо вона погодиться поступитися на відомий термін п’ятдесят одним відсотком з тисячі двохсот п’ятдесяти акцій, що належать їй, на нечувано вигідних умовах — по шістсот доларів за кожну двохсотдоларову акцію, плюс тридцять