Ульяна Соболева - Твої не рідні, Ульяна Соболева

 Коли приїхав, мене зустріла бліда, як стіна, Регіна.  Її лихоманило від хвилювання і від страху. Вона знала, що буде, якщо дівчинку не знайдуть.  Читала це в моїх очах і нервово кусала губи.

 - Я ні на хвилину її не залишала.  Вийшла тільки зробити чай.

 - Де ви її шукали?

 - Скрізь шукали.  Увесь будинок перевернули ... але її дуже важко знайти, вона ... вона ж не чує нас, і кричати, і кликати її марно.

 Потім ми шукали разом.  І я переконався, що ми дійсно перевернули весь будинок.  Її не було ніде.  У повному розумінні слова.  Дитина просто розчинилася в коридорах цього будинку.

 - Бути такого не може.  Якщо вона не виходила звідси, то вона в цьому будинку.  Шукайте.  Треба буде - стіни розламайте.  Що на камерах?  Не зовні, а всередині ви камери дивилися?

 - Дивилися.

 - І?

 - Чи то щось там зависло, чи то не знаю.  Вона з кімнати вийшла, а далі не записано або не видно через темряву в коридорах.

 Я здавив пальцями перенісся і напружився всім тілом.  Де вона могла бути?  Куди могла піти маленька п'ятирічна дитина?  Що в цьому будинку могло її зацікавити?  І жодної відповіді.  Звідки я знаю, що може зацікавити дітей.  Гадки не маю.  Я видихнув і увійшов до кімнати Ані, прикрив за собою двері.  Малятко завжди спало саме тут.  Не у своїй кімнаті, а найчастіше з Анею.  А Регіна намагалася укласти її саме там.  Я заглянув під стіл, під ліжко, подивився за шторами.  Напевне, виглядав як повний ідіот, але мені здавалося, що дівчинка повинна бути саме тут.  Саме в цій спальні.  Нікуди більше в будинку вона б не пішла.  Особливо без мами.  Але немає.  Її тут все ж не виявилося.  Я знесилено сів на ліжко і закрив обличчя руками.  Відкинувся на спину і згріб Аніну подушку п'ятірнею і притиснув до обличчя.  Навіть наволочки полуницею пахнуть.  Або у мене цей запах асоціюється саме з нею.  Закрив очі, згадуючи, як колись довго валялися з ранку в ліжку, вона у мене на грудях, а я гладив її живіт і божеволів, коли мені в долоню штовхалася ... наша дочка.  Тоді я вважав, що це наша дочка.  Зараз здається, що все це було в минулому житті ... раптово звідкись почувся шурхіт, і я різко відкрив очі.  Завмер.  І знову почув легкий шерех у шафі.  Обережно встав із ліжка і підійшов до нього.  Якийсь час постояв і потім різко відчинив дверцята.

 Вона сиділа внизу, обнявши Аніну кофту і обхопивши коліна тонкими руками.  Сиділа і дивилася на мене своїми нестерпними очима, повними сліз.  Заплакана, нещасна і така ... така маленька.  Сам не знаю, як простягнув руки і, витягнувши її звідти, притиснув до себе, підняв на руки.  Вона почала вириватися, впираючись кулачками мені в груди, а я не міг її випустити.  Не знаю, чому.  Від неї пахло Анею.  Від неї пахло тим самим минулим.  Я сів разом із нею на край ліжка і посадив її до себе на коліна, змусив дивитися собі в очі.

 - Заспокойся. Чуєш?  Я тебе не збираюся ображати і ніколи не ображу.

 Вона начебто затихла і раптом знову спробувала вирватися, а коли я утримав, укусила мене за руку.  Боляче.  От же ж маленька відьмочка ... але я руки так і не розтиснув.  Знову повернув її до себе.

 - Твоя мама в лікарні.  Потрапила в аварію на машині.

 Марійка тут же затихла, і її очі широко розкрилися, а губи побіліли.

 - Вона жива.  З нею буде все добре.  Лікарі її лікують.

 За блідих щоках знову потекли сльози, і я ... я просто не міг на них дивитися.  Зі мною коїлося щось жахливе і абсолютно мені незрозуміле.

 - Нііі.  Не плач.  Усе, і правда, добре.

  Вона заперечливо похитала головою.

 - Ти мені не віриш?

 Ні, не вірить.

 - Я завтра візьму тебе з собою в лікарню, і ти побачиш, що з нею все добре, домовилися?

 Ось тепер невпевнено кивнула злегка, притискаючи до себе кофту ще сильніше.  І це виглядало так зворушливо, так щемливо, що мені, дорослому мужику, було не по собі.

 - Давай я зараз відведу тебе до Регіни.  Ти вмиєшся, причешешся і сядеш обідати.  А завтра ми поїдемо в лікарню разом.

Відскочила в бік і втиснулася спиною в шафу.  Негативно знову головою хитає.  Від безсилля хочеться постукати головою об стіну.

 - Що?  Умиватися не хочеш?  Розчісуватися?  Або до Регіни?

 Вона не хотіла до Регіни ... і я не знав, що мені з цим робити.  Зовсім не знав.  Але вирішив спробувати по-іншому.

 - Гаразд.  А якщо я тебе умию або ти вмиєшся сама, а я тебе потримаю над раковиною?  А потім ти підеш обідати зі мною?

  Треба купити якийсь табурет або підставку, щоб вона сама діставала.  Занадто високо підняті раковини.  Я подивився в заплакані очі, чекаючи відповіді.  Але її не було.  Здається, жодна з моїх пропозицій її не влаштувала.  А я не знаю, що ще можна запропонувати.  Я взагалі нічого не знаю.  І ця дитина вибиває мене зі стану рівноваги.  Я поруч із нею сам не свій.

 - Тоді я пішов до себе, мені самому треба вмитися і переодягнутися, а до тебе зараз прийде Регіна, і ви самі розберетеся.

 Я вийшов з кімнати і, пройшовши повз ошелешену Регіну і двох тупих охоронців (треба їх, нахер, звільнити, ідіотів), пішов до себе.

 Скинув пропахлий лікарнею піджак на крісло і пішов у ванну.  На обличчі немов осіли всі ці години чекання і хвилювань, а в роті присмак цигарок і нескінченних чашок кави. Суцільна гіркота.  Я хлюпнув в обличчя холодною водою, протер очі, а коли відкрив їх, здригнувся від несподіванки - з дзеркала на мене дивилася маленька фізіономія з величезними очима.  Прийшла, бісова.  Треба ж ... усе-таки прийшла.  Обернувся до неї, а вона витягла руки вгору.  І я без слів зрозумів, що це означає - підніми мене, щоб я вмилася сама.