Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

Ми провели його до поїзда. Повертаючись, знову наспівували, а в льоху я, мало не плачучи, переконував себе: «Тодосій поїхав…» Ми цього чекали, та не стало його з нами — і важко було повірити.

З того дня ми збігалися до підземелля, як члени сім’ї, як зі школи діти. Балакали, чи мовчали, чи, лігши на нари, читали газети, та кожен дорожив цими хвилинами, і коли кому-небудь треба, було піти до міста, він напружувався, ніби, повернувшись, міг нікого не застати.

Кілька разів я помічав, що Ганиш з Чорнотою начебто хотять мені щось сказати, та я робив вигляд, що поспішаю, а коли життя в людини — поспіх, їй важко довіритись, нема внутрішньої певності, що до тебе поставляться з бажаною увагою. Проте, думаючи про цих хлопців, я нітрохи не сумнівався, що ми прийдемо до одного. А поки що не завадить побути окремо, аби не вкралося личкування.

Робота наша в казармах закінчувалася. Покрутившись до обідньої пори, ми з Покутським крадькома вибиралися за ворота. Я йшов у поле. Після пізньої весни літо надолужувало спекою, горіло, як рано овдовіла жінка в обіймах несподіваного коханця. А там білявими пролизами в блакиті надбіжить осінь. Так і в житті. Нібито нічого особливого нема, минають звичайнісінькі дні, але повільно і неминуче наближається щось дуже істотне.

В полі я складав листи до Ванди. В одному я написав:

«Ми собі шукали релігію розуму і добра, а прийшли до релігії насильства». Я нападав на Пілсудського, потім похопився, що цим можу відстрашити дівчину, але розпочинати заново було ліньки. Я навіть пишався, немов учинив подвиг.

Сьогодні перед тим, як рушити в поле, я повернув на пошту. Вандин почерк став для мене тим самим, що змовницький потиск руки. Опустившись у глибокий, зарослий ліщиною яр, дном якого протікав струмок, я розпечатав конверт, припав поглядом до аркуша, як сатир до лона насолоди. Потім витягнувся на траві, мов кіт після сніданку.

«Ти думаєш, ми не розуміємо, як це несправедливо? Тут дехто кричить, що Польща повинна відшкодувати своїх сто років. Мені таким людям хочеться плюнути в лице…»

Хіба це мало — мати сміливість плюнути в лице? Ми часто до цього йдемо такими завулками, що сумно. Але нам інакше не можна. Як почнемо зрізати гострі кути, то чи дозріємо до якогось здвигу. Не раз уже намагалися перескочити вибоїнку, а тоді були змушені вертатися і тратити час на те, щоб покласти місток, бо за очима на місці вибоїнки утворилась прірва, відрізавши дорогу туди, де знаходивсь відпочинок.

Тепер Ванді можна написати, що Віктор нездужає. Наша одвічна тривога, тривога нашої людської природи примушує нас з неясним смутком дивитися у той бік, де сідає призахідне сонце. Там, у нереальному, реально простягається в сонному позіханні земля. Там не знають, що їх чекає. А я повернув очі дівочої тривоги на схід. Сюди Ванда дивитиметься зі спеки дня, і буде їй дуже важко, бо коли ми спрямовуємо погляд на захід, ми вже все, призначене нам цього дня, пережили. Слідкуючи за призахідним сонцем, ми тільки співчуваємо тим, до кого воно несе сповнений гірких несподіванок рух життя. Світанок все-таки леліє для нас надії, а Ванді світанок не даруватиме втішних сподівань.

Я вклав до конверта оранжеву квітку нагідки, В нас нагідки майже не ростуть у дикому стані. Вони квітують біля призьб, під стріхами, з яких скапує вранішня роса. Просто дивно, як у цій ярузі насіялись нагідки. Може, під берегом була хата і її знищила війна?

Я ступив на стерню, пішов попри межу. Деревій; материнка, птича гречка, тягнучись угору, утворили на межі ще один пруг, який ділив поле. Стерня м’яко похрускувала під ногами. Я недавно розмовляв з одним польським солдатом. Повернувшись з маневрів, розтривожений полем, він лаявся як скажений. Його мобілізували до австрійської армії в чотирнадцятому році, після війни присилували служити в польській, з того часу він як не на брукованих плацах, то в казармі. Він грубо, по-солдатськи лаявся, та обвислі русяві вуса робили його обличчя добрим.

Комуна була в якомусь зговорі. Щось від мене ховали. Так ми й повкладалися спати. Рано, збираючись на роботу, я не побачив Кривов’яза на нарах.

— Де професор? — запитав я в Миколи.

Рум’яний зі сну Павлюк подивився на мене насмішкувато.

— Ти хіба не знаєш? Йому високу посаду призначили.

Я згадав, як кілька днів тому Микола витискав з Кривов’яза текст листівки. Тричі повертав зшиток. Професор, замислившись, поправляв окуляри і поквапливо бігав по паперу кінчиком олівця. Прочитавши перероблений текст, Микола задоволене усміхнувся, а мені за нього зробилося соромно.

Професор попередив Павлюка, щоб більше до нього не звертався. Микола, мабуть, знайшов іншого помічника. Він друкував відозви раз на місяць.

Крім кількох реплік і тієї розмови з Грушевичем, яка відбулася, ще коли професор вперше прийшов до нас ночувати, я від нього так нічого й не почув.

— Під квартиру пообіцяли дати цілий поверх, — додав Микола. — Цього й слід було сподіватися. Ще видасть, старий дідько.

— Що таке? — наставився Грушевич.

Ми не озивалися.

— Хлопці, ми повинні радіти за професора, — зайшовся гарячим шепотом Грушевич. — Він тепер має можливість щось робити для народу. Я так само невдовзі піду, мені нараяли посаду в психіатричній клініці. Ви й про мене так подумаєте? — Грушевич ображено опустив на груди голову. — Кривов’яза я знаю, як своїх п’ять пальців. То наша біда, що живемо, як чужинці, а тоді збираємо шкіру в зморшки. Люди пізнаються через довір’я.

Микола стиснув мені плече, мовляв, мовчи. Раптом скрипнули двері, й до льоху зайшов Кривов’яз. Обличчя в нього було стомлене й незнайоме. Побачивши, що всі вперлися в нього настороженими поглядами, професор невиразно кивнув головою.

— Вони мені запропонували оббріхувати мій край, — мовив він і нервовою старечою ходою обійшов льох, зупинився біля нар. — Я, либонь, ляжу відпочити.

Миколині очі ніяково нишпорили по долівці. Щоб зам’яти незручність, він звернувся до мене:

— З Кракова приїхав один прогресивний літератор. Буде у мене в редакції. Приходь послухати.

Він пояснив, як заходити, щоб не накликати шпиків. Я пішов туди просто з роботи. Редакцією виявився перегороджений навпіл коридор. Вікно виходило в темний колодязь між стінами. Викладена кольоровими плитками долівка була ретельно застелена домотканими хідниками. Тут умістився маленький столик, шафка для книжок і чотири стільці.

— Повинен бути з хвилини на хвилину, — сказав Микола.

— Тісно в тебе. А де друкарня?

— В льоху через дорогу.

— Що за птиця цей літератор?

— Закінчив Краківський університет, викладав