Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко - Українська драматургія. Золота збірка, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко

Зенон. А народна школа дає сему всему фальшиву і глупу директиву!

Іларіон. Може, де й дає. Та чи се аргумент против загальної і обов’язкової народної освіти? Ні, се тілько причина, щоб зробити сю освіту справді широкою, свобідною, вправді народною. А як раз уже дано грунт, то й будова на ньому з часом здвигнеться.

Зенон. Коли всі інтелігенти, не виключаючи міністрів просвіти, президентів та віце-президентів намісництв та рад шкільних, будуть так думати, як ти. Ну, та, правда, ти скажеш: се питання XX віку. Нехай і так! Сип далі.

Іларіон. А коли візьмемо на увагу національне питання, то з XVIII віку в XIX входимо так, неначе в новий світ. Як Пісарро входив у столицю Монтезуми. В XVIII віці навіть поняття національності, окремої і незалежної від держави, майже не існує. Польщу крають, як сальтисон, і тілько в часі окупації відкривають у ній якісь національні різновидності. Те, що заповнює історію XIX віку, — відродження національностей, державних і недержавних, і боротьба за їх рівноправність, емансипація національного самопочуття і самопізнання, — все те для XVIII віку було чимсь неможливим. А тим часом у XIX віці се якраз зробилося основою державної політики на всіх полях.

Евфрозина. Ах, так! Але національний притиск, а не національна емансипація.

Іларіон. Що ж, сестричко, те, що для притисненого видається притиском, се для його противника буде шуканням ширшого простору для власної нації. Принцип у обох один, а тілько сили нерівні. Тут, очевидно, або один згине, або відносини сил мусять уложитися так, щоб обом можна було жити і розвиватися. Люди не математичні формули; ідеально сумирно між ними не йде, особливо там, де один одному мусить наступити на пальці і сказати: «Посунься, грибе, нехай козар сяде». Всяке людське діло в далеко більшій мірі виплід людської пристрасті, ніж чистого розуму. А для такого великого діла, як відродження і консолідація якоїсь нації, не біда приняти в рахунок і порцію національної односторонності, виключності, чи, коли хочете, шовінізму. Не бійтеся, коли національні потреби будуть заспокоєні, національний голод буде насичений, то нація відкине шовіністичну страву, розум візьме перевагу над пристрастю. Загальнолюдське і спільне над тим, що спеціалізує і ділить. От тим-то, любі мої, я як не лякаюся хвилевого вибуяння мілітаризму при кінці XIX в., так само не думаю заломлювати рук над зростом різних національних сепаратизмів, племенних і расових шовінізмів.

Усе те — виплоди органічного росту новочасних суспільностей, свого роду Flegaljahre[22], нехай і так, — але все-таки признаки росту, а ніяк не упадку, не декаденції.

І при тім усі ті прояви в політичнім, національнім і соціальнім житті — се признаки ще одної, основної емансипації, може, найбільше характерної для XIX віку, емансипації, що творить ядро всіх інших: емансипації людської одиниці, її тіла й духа, її потреб, бажань і вірувань, від усіх згори накинених правил, формул і догм.

Зенон. Ну, Богу дякувати! От ти й дійшов до основного і найвищого — до анархізму! Гратулюю, але не завидую твоїй логіці.

Іларіон. До анархізму? Гм, може, до анархізму, а може, й ні. Коли, приміром, у філософії Кант розкопує давнішу догматику до самих основ і вчить нас не мішати суб’єктивного з об’єктивним і не твердити: се так мусить бути, бо того домагається мій розум, — але дошукуватися об’єктивної правди незалежно від припадкового складу наших думок і спостережень, то хіба він анархіст? Коли Шопенгауер розвиває ціле наше розуміння світу на основі найбільш суб’єктивного і індивідуального явища — волі, то чи він тим самим анархіст? Коли Конт, Мілль, Спенсер, Вундт, відкинувши всі апріорні погляди і догми, здвигають величну будову сучасного знання тілько на основі обсервацій, експериментів і критики, то чи вони анархісти? На всіх полях духового життя, в науці, літературі і техніці, XIX вік розбив усі традиційні шкаралущі, якими давніше опутаний був людський дух, розвіяв усі догми, починаючи від «Apostolicum»[23], «Friedentimen»[24], а кінчаючи на не менше догматичних droits de l’homme[25]і на догматиці старого раціоналізму. Всюди проложено широкий, вільний шлях свобідній думці, безмірно інтенсивній праці одиниці, всюди позволено їй виявляти весь засіб її сили, бистро-умності, оригінальності і глибини. Із давніх вузьких та крутих каналів, де що крок треба було оберігатися, щоб не наскочити на колоду, скалу або підводний камінь, де й плавати можна було хіба невеличкими байдаками, людський дух виплив на широкий, безмежний океан, де простору багато і за яким манять нові, широкі світи, що обіцяють багаті скарби тим, хто відкриє їх. Ми ввійшли в епоху нових конкістадорів, геройський вік таких завойовників у духовній сфері, як Гумбольдт, Нібур, Гротефенд, Дарвін, або таких героїв техніки, як Стефенсон, Нобель, Едісон, Рентген. Адже сам XIX вік сотворив і розширив такі величезні поля людського знання, які не існували ще в XVIII віці, таку геологію і палеонтологію, органічну хімію, бактеріологію, електротехніку і багато інших. А в літературі чи ж не те саме? Чи ж на вступі XIX віку не блисли як два величезні метеори два наскрізь новочасні геніальні поети — Шеллі і Байрон, оба — величні індивідуальності, свобідні від пут традиції, високі революційні уми, революційні, власне, для свого часу тим, що ламали лід заскорузлої традиції і естетичної, та й усякої іншої догматики? А далі — романтики, всі, від найрадикальніших до найбільш реакційних, усі були борцями за емансипацію людської душі, людського чуття, людської особистої вдачі від пут традиції, а коли й допускали якісь пута, то хіба добровільні, такі, які та душа сама, з внутрішньої потреби схоче наложити на себе. А далі який же ряд пречудових індивідуалістів у всіх літературах Європи! Шотландець Бернс, і ірландець Мур, і англічанин Діккенс, і француз Віктор Гюго, і німці Гейне та Ленау, і поляки Міцкевич та Словацький, і росіяни Пушкін та Лєрмонтов, і наш Шевченко, і чех Гавлічек, і стілько, стілько інших, хіба ж се не історичні постаті, характерні для XIX віку? Вони, скажу сміло, неможливі в жаднім попереднім віці, характерні, власне, тим, що виявили в своїм життю масу основних прикмет, кождий своєї нації, і що їх поезія була невідлучною частиною їх духової істоти, виразом їх життя, їх індивідуальним твором в більшій, сильнішій мірі, ніж се було можливе коли-небудь давніше. І друга половина XIX віку іде далі в тім напрямі, бореться під тим самим стягом. Чи маю називати її духовних репрезентантів і