Шевчук Василь - Терновий світ, Шевчук Василь

Ніколи навіть словом... — підвівся Щепкін.

— Батьку, з якими я дружив людьми!..

— А з ким вони дружили! — обняв його старий актор. Як вийшли, московський хмурий березень вже не здававсь Тарасові таким сумним, гнітючим. Хоч сонце десь ховалося в суцільній темній хмарі й сніг пролітав, будинки, храми, люди освітлені уже були весняним, теплим тоном... Чарівна все-таки людська, звичайна воля!..

...Великим днем для нього став суботній день напередодні пасхи. Ще в Нижнім Новгороді він полюбив іще одного старого велета Москви-столиці — Сергія Тимофійовича Аксакова Позаочі, з його двох книг, і з розповідей Михайла Щепкіна. Послав йому свою "Прогулку с удовольствием й не без морали", щоб він сказав, чи варта вона чогось... Тепер удвох із Щепкіним переступили вони поріг квартири, яка його манила, відколи він у Москві.

Їх стрів Іван Сергійович, один із синів письменника і сам письменник.

— Батько, на жаль, прихворів... — ніяково розвів руками. — Прошу сідати!

— Ваня, дозволь тобі представити мого старого друга...

— Шевченка?

— Так.

Іван подав пухку велику руку.

— Я чув, що ви приїхали. Отець уже про вас питав...

— Я теж хворів.

— Знайомтесь! Це Костянтин, мій старший брат... До зали ввійшов зарослий, мов старовір, високий в боярській якійсь сорочці.

— Здрастуйте, — вклонився всім.

— А це Тарас Шевченко, — додав Іван.

— Печальна жертва Санкт-Петербурга!.. — зітхнув на повні "боярські" груди Костянтин. — Москва б так з вами не повелась...

— Звичайно, — всміхнувся Щепкін. — Що там людину довго мучити в якійсь пустелі!.. Вивели б на Лобне місце, голову — на плаху й ать сокирою!..

— То німці все придумали, аби зганьбити стару Росію, — хмуро сказав Іван. — Москва завжди була глибоковіруюча й гуманна, сиріч людяна. Свої царі — не німці!..

— Я чув, що вас заслали в солдатську службу за Товариство, що прагло об'єднати усіх слов'ян? — спитав похмуро Костянтин.

— Не зовсім так, — сказав Тарас. — Я написав поему "Сон"...

— Було ж у вас слов'янське братство? Тарас згадав Фонтанку, Попова — друга щирого, й уник прямої відповіді. Хоча діла то давні, а все ж...

— Бродіння умів і душ, фантазії!.. Брати притьмом перезирнулися.

— А Костомаров твердить... — почав було молодший.

— Чого ото ви в'язнете до чоловіка! — втрутився Щепкін. — Мало йому дісталося?..

— Ми ж тут свої, — образився вже Костянтин.

— Свої, чужі... — сказав старий. — На пасху всі цілуються, усі брати... А розпинають!..

— Ну, нам, Семеновичу, цього ти міг би не говорити! Ти ж зиаєш нас. І друзів наших знаєш...

— Ви благородні люди.

— І нам не байдуже, з ким буде він, поет Шевченко, й ті, хто його шанує і йде за иим, — сказав одверто Костянтин.

— За мною нині йде тільки він, актор Михайло Щепкін, чи я — за ним, — пожартував Тарас, щоб збити врочистий тон.

— Всі малороси, яких ми знаємо, благоговіють перед своїм великим поетом-мучеником, — сказав Іван.

— Спасибі за комплімент...

— Це правда, — підтримав і Костянтин. — Ми впевнені, що вам близька ідея єдності усіх слов'ян, слов'янський дух, слов'янська велич, доля всія Русі.

— Не турок же... — ухильно сказав Тарас. Ідея "всія Русі" для нього надто пахла самодержавством, синьомундирими захисниками царя й отечества. — Коли б ще волю людям!..

— І воля буде. Із царських рук, — пообіцяв йому Іван.

— Сказав сліпий, побачимо... Та й Україна...

— Нам рятувати треба від німців Русь — ось головне! — схопився з крісла Костянтин. — Від них усі напасті. Європа нас понівечила, перекрутила!..

— Прошу мене пробачити, — ввійшла русява ставна дівчина. — Шевченка й Щепкіна до себе просить батько.

— Йому ж суворо заборонили лікарі! — гукнув Іван.

— На дві хвилини... Він як почув, хто завітав, розхвилювався...

Втрьох увійшли тихенько до кабінету, затіненого густими занавісами, й почули тихий голос:

— Щасливий бачити вас у Москві... в моєму домі... Звикши до напівтемряви, Тарас уздрів на ліжку шляхетний вид Сергія Тимофійовича.

— І я безмежно радий, що маю честь...

— Як жаль, що я захворів, що лікарі не дозволяють мені... А то б ми з вами!.. Михайло, ти ж покажи йому Москву...

— Показую вже п'ятий день.

— Ну й добре... Ви, Тарасе, заходьте. Може, мені полегшає... А літом ласкаво просимо до нас у село...

Тим часом хтось торкнув Тараса за рукав, і він почав прощатися.

— Видужуйте! Спасибі вам за книги. Я прочитав їх із на солодою. Освітлена вітальня змусила примружить очі.

— Старість... — зітхнув журливо Щепкін.

— Себе він зовсім не береже, — похмуро буркнув Костянтин. — Працює, мов найнявся.

— Охота гірш неволі, — сказав Тарас. — Творці горіти мусять, інакше буде лише димок.

— Ось так! — промовив до Костянтина молодший брат. — Труд, кажуть мудрі люди, всьому на світі голова.

— Нам час. Прощайте! — мовив Щепкін.

— Григоровичу, ждемо до нас на Великдень, — подав Тарасу руку Костянтин. — Ми познайомимо вас з Хомяковим, Кошельовим... Чудові люди!

— Дякую. Зайду, зайду обов'язково!..

— В Кремлі сьогодні будете? — спитав Іван. — Всеношна там — на всю Росію!

— Мороз іде по тілу — так гарно, так глибинно-істинно, — доповнив брата Костянтин. — Підете — не пожалкуєте. Там справжня Русь!..

— Умовили, — всміхнувся братам Тарас. Перекусивши в Троїцькому трактирі, прийшов додому з наміром лягти поспать, щоб вистояти всеношну. У Щепкіна були в театрі справи, й Тарас міг жити, як заманеться. Добра, звичайно, річ прогулянки, візити, дружні зустрічі, та... заважка.

Роззувся, роздягнувся й ліг на диван. За звичкою, узяв зі столу книжку. О! Це ж "Полярная звезда", яку ще вчора йому позичив Микола Щепкін, Михайлів син... П'ять профілів синів Росії, кращих її синів... Вони їй прагли волі, вона ж дала їм вінець терновий мучеників — Росія царсько-панська, Росія рабства. Воля і досі в ній — крамола, державний злочин; слово саме прирівняно до богохульства!.. "Княгиня Екатерина Романовна Дашкова..." Це ж подруга імператриці Катерини. І хто ж про неї пише? Сам Герцен!.. Власне, його цікавить імператриця, її "портрет", що випливає з записок фрейліни Дашкової... Цікаво... Ніжна мудрість, що потопила в крові уральську волю Пугачова, добила Січ!..

Об одинадцятій пішов у Кремль. Розбурханий статтею Іскандера, а не впокорений перед лицем Всевишнього; в передчутті грядущих бур, а не святого таїнства прилучення до воскресіння із мертвих бога-сина.

Іще на Красній площі попав у вир народу, що тягся в Кремль на головну пасхальну службу Москви-столиці, а може, і всія Русі, як похвалявся Іван Аксаков. Ішли врочисті, стримані, несли паски у кошиках, хустках — хто в чому. Між цих поважних, ситих то тут, то там траплялися прості та зовсім бідні, шмигали діти, підлітки, а парубки тихцем пощипували дівчат, і ті пищали здавлено, закутуючись в рясні хустки... Вгорі стояв великий жовтавий місяць, зорі світили теж... Воістину пресвітлий празник!..

Кремль стугонів од натовпу. Здавалося, сюди сьогодні збилася уся Москва, прочувши, що тут господь воскресне, що тільки тут вони усі прилучаться до благодаті. Служилося в усіх церквах, яких було лиш на Соборній площі три чи чотири, линув сумний, іще передпасхальний, спів, горіли грубі свічі й повсюди пахло воском... Підходили якісь пани, одягнені в боярські шуби й шапки, і люди трепетно давали їм дорогу в набиті густо храми... Метляли пишні бороди, розкішні хутра, сукна, цвіли шовки й стояв туманом гомін...

Опівночі з церков ударив дужий веселий спів, забемкали на всіх дзвіницях дзвони...

Христос вскресе из мертвых,

Смертию смерть поправ

И сущим во гробе

Живот даровав!..

— Христос воскрес! Христос воскрес! — полинуло, неначі хвиля, натовпом, і він здригнувся, зрушився, завирував. Із храмів трохи поспіхом посунули ті, що стояли скраю, біля дверей, за ними — густо, весело, хапаючи повітря риб'ячими ротами, — хто був сподобився стояти глибше, біля амвона а вже за тими, після важкої паузи, пішли попи з кадилами та клір з хорогвами та образами...

Христос воскресе из мертвих!..

Шаліли дзвони, натовп перешиковувався, даючи вільний простір довкіл церков, щоб ним врочисто рушив великий хрес ний хід, очолений самим, напевно, патріархом всія Русі... Хтось скрикнув, хтось когось ударив... Ізнявся шум і раптом стих...

Нарешті вся колона з попів, свічок та образів з хорогвами, сяк-так зібравшись, рушила.

Христос воскресе из мертвых,

Смертию смерть поправ!..

А дзвони б'ють, а натовп переливається, а поліцейські луплять безбожно тих, хто сп'яна чи знічев'я вискакує напереріз процесії... Христос воскрес! Христос воскрес!..

Поволі в співі, в дзвоні процесія пройшла за храм Успенія... Христос воскрес!.. Якийсь дебелий купчик поцілувався, — брат во Христе! — з худим обдертим жебраком і дав йому карбованця... В гурті дівчат та хлопців зірвався сміх, на них хтось шикнув...

Місяць кудись подівся, і зір також не стало видно. Знову підуть дощі та мокрий сніг...

Із-за Архангельського собору з'явились свічі, ризи, блиск образів. За ними, ледь погойдуючись, пливли хорогви...

— Не налягай! Дорогу! — метнулися городові розширювати живий, рухливий коридор. — Таку твою!..

Христос воскресе из мертвых,

Смертию смерть поправ!..

Тарас якимось чудом лишився поряд із хресним ходом, чув запах воску, ладану, спітнілих тіл. Повз нього пройшли поволі вищі чини духовні, чорні, як ніч, ченці, хоругвоносці...

Раптом посеред них впізнав одного з братів Аксакових! Ніс Костянтин лик Саваофа — гордо, ледь-ледь задерши голову і виставивши вперед широку, лапату бороду... Пройшов, неначе проплив у рай... Кондова Русь! Єдиновірна, царствена!.. Свій патріарх, свої палати, свої покірні смерди й жінки, закриті по теремах, як то було у добрі старі часи!..

На другий круг у хресний хід вливалися пани, купці, чиновники. Йдучи, співали з півчими й знай осіняли себе хрестом — розмашистим, як їхні душі, здатні пропить за ніч всі гроші, шубу, коней та... кріпаків... Братолюбиві стовпи царя російського, престолу та отечества!..

Коли вільніше стало, де він стояв, пішов од храмів божих у бік воріт. Не може Русь без ідола, без поклоніння. Не сотвори собі кумира — заповідь, якої вона і досі ще не почула, не сприйняла!..

...Прощатися почав уже напередодні свого від'їзду. Михайло Максимович зібрав велику учту, присвячену його особі, прощанню з ним.