Антуан де Сент Екзюпері - Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері

Писака, що ніколи нічого не збудує, віддає перевагу, бо ж він делікатний, пісні корабля, а не пісні цвяхарів і розпилювачів дошок, і так само й тоді, коли корабель уже споряджений, спущений на воду і його вітрила надимає вітер, він замість співати про невпинну боротьбу корабля з морем уже оспівуватиме музичний острів, який, звичайно, є значенням цвяхів і дошок, а потім про боротьбу з морем, але за умови, що ти не пропустив жодної з послідовних змін, які воно породить. А той, на видноті від самого початку, від першого цвяха, чалапаючи в гнилизні мрії, співатиме про барвистих птахів і вечірні сутінки над коралами, які передусім викличуть у мене огиду, бо я віддаю перевагу хрусткому хлібові, а не конфітюрам, які, крім того, видаватимуться мені підозрілими, бо є дощові острови з сірими птахами, і я б хотів, добувшись до острова, почути, щоб пройнятися любов’ю до нього, відлуння в моєму серці співу сірого неба безбарвних птахів.

Я, не вдаючи, ніби будую свій собор без каміння, і досягаючи сутності лише як вінця розмаїття, я, що нічого не зрозумію в квітці, якщо вона не має нічого конкретного, певної кількості пелюсток, а не якоїсь іншої, певного добору кольорів, а не іншого, я, що кував цвяхи, розпилював дошки й витримував один за одним страхітливі удари моря, я можу проспівати тобі про сформований і реальний острів, який я своїми руками дістав із моря.

Отак і любов. Якщо мій писака уславлює її в універсальній повноті, що знатиму я про неї? Та коли любов конкретна, переді мною відкривається шлях. Любов промовляє так, а не інакше. Її усмішка така, а не інша. Ніщо не схоже на неї. Проте ввечері, зіпершись ліктями на підвіконня, я аж ніяк не спиратимусь на якийсь конкретний мур, бо мені здаватиметься, ніби я відкрив Бога. Адже тобі потрібні справжні шляхи, з такими-то поворотами, такими-то барвами землі і такою-то шипшиною на узбіччях. Тільки тоді ти підеш куди-небудь. Хто вмирає від спраги, в мріях ступає до фонтанів. Проте вмирає.

Отак і мої жалощі. Ось ти розводишся про муки дітей і заскочив мене на тому, що я позіхаю. Але ж ти не привів мене нікуди. Ти сказав мені: «Під час кораблетрощі загинуло десятеро дітей…» - але я нічого не розумію в арифметиці й не плакатиму вдвічі ревніше, якщо число дітей буде вдвічі більшим. А втім, дарма що від початку моєї імперії діти помирали сотнями тисяч, тобі випало розкошувати життям і бути щасливим.

Але я плакатиму над дитиною, якщо ти зможеш повести мене до неї конкретною стежиною, і, як через цю конкретну квітку я доступаюся до всіх квітів, так і через цю дитину я наближуся до всіх дітей, плакатиму, і то не тільки над усіма дітьми, а й над усіма людьми.

Одного дня ти розповів мені про дзюбатого, кульгавого, приниженого хлопчика, що ненавидів людей у селі, бо жив там як паразит, занедбаний і відкинутий, припершись туди якось увечері невідомо звідки.

Йому кричали:

- Ти черва нашого доброго села. Ти пліснява на нашому корінні!

Але, натрапивши на нього, ти запитував: - ти, дзюбатий, невже ти не маєш батька?

Він не відповідав.

Що ж, він не мав ніяких друзів, крім тварин і дерев:

- Чому ти не граєшся з хлопцями свого віку?

Він стенув плечима й не відповів. Адже хлопчики його віку жбурляли в нього каміння, бо ж він кульгав і придибав здалеку, де все погане.

Якщо він наважувався підступитися до хлопців, які гралися, добрі хлопці, найстатурніші, заступали йому шлях:

- Ти ходиш, наче рак, а твоє село виблювало тебе! Ти загиджуєш наше село! Це добре село, що йде шляхом правди!

Тоді ти бачив, як він просто розвертався і йшов собі, тягнучи ногу.

Ти казав йому, здибавши його:

- Ти, дзюбатий, невже ти не маєш матері?

Але він не відповідав. Швидко, мов блискавка, зиркав на тебе й червонів.

Проте, уявляючи собі, ніби він скорботний і сумний, ти не розумів його спокійної лагідності. Отакий він був. Такий і не інший.

Настав вечір, коли люди захотіли вигнати його з села ударами палиці:

- Нехай ця насінина кульгавості йде й проростає в іншому місці!

І тоді ти сказав йому, захищаючи:

- Ти, дзюбатий, невже ти не маєш брата?

Тоді його обличчя проясніло, й він глянув тобі просто у вічі:

- Так, брата я маю!

Почервонівши від гордощів, він розповів тобі про старшого брата, такого, а не іншого.

Військового командира десь в імперії. Його румак такої масті, а не іншої, і його, кульгавого, дзюбатого хлопчика, в день слави брали й садовили на круп того коня. Саме цього дня, а не іншого. Одного разу старший брат приїде знову. Старший брат знову посадить його, кульгавого, дзюбатого, на круп румака на очах в усього села. «Але,- розповідала тобі дитина,- цього разу я попрошу, щоб він посадовив мене перед собою, на шию коня, і він залюбки посадить мене! Тепер уже я озиратиму все навколо. Тепер я командуватиму: ліворуч, праворуч, швидше!.. Невже мій брат відмовить мені? Він радіє, коли я сміюся. Тоді ми знову будемо вдвох!

Адже дитина - щось інше, ніж кривонога річ, загиджена іржавими плямами. Вона належить іншому, ніж собі самому й своїй огидності. Цей хлопчик належить братові. Він проїхався верхи на крупі, на бойовому огирі, в день слави!

Настав світанок повернення. Ти побачив хлопчика на невисокому мурі, він сидів і бовтав ногами. А решта кидали в нього каміння:

- Гей, кривоногий, ти навіть бігати не годен!

А він лише дивився на тебе та всміхався. Ти пов’язаний із ним угодою. Ти свідок немочі тих, хто бачить у ньому тільки дзюбатого, кульгавого хлопчика, бо ж він має брата на бойовому огирі.

Брат сьогодні омиє його від плювків і зробить йому зі своєї слави бастіон, який захищатиме від каміння. Хирлявий хлопчик очиститься для нього вітром, що свистітиме у вухах, коли кінь побіжить учвал. Уже ніхто не побачить його бридкості, бо ж брат такий гарний. Він буде омитий від свого