Антуан де Сент Екзюпері - Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері

її іншому. Отак і з твоєю коханою. Якщо ти назвеш мені її ім’я, ті склади не матимуть сили перенести в мене любов. Мені слід показати її. Те, що належить до імперії дій. Не слів.

Ти знаєш, що таке кедр. Якщо я кажу: «Кедр», я передаю тобі його велич. Бо ти пробуджений до кедра, що є більше ніж стовбуром, гіллям, корінням і листям.

Я не знаю іншого способу заснувати любов, як пожертвувати собою задля любові. А вони отримують свій харч на підстилці, тож які в такому разі їхні боги?

Ти гадаєш, ніби зміцниш їх, годуючи їх подарунками, а вони вмирають від них. Ти можеш жити тільки з того, що перетворюєш, і то щодня потроху, бо, віддавши себе всього, ти помреш.

Про це краще знають мої старі жінки, які сліпнуть за голкою. Ти кажеш їм урятувати очі. А їхні очі їм уже не служать. Ти зруйнував їхню самовіддачу.

А чому віддають себе ті, кого ти начебто наситив?

Ти можеш заснувати прагнення володіти, але володіння - не самовіддача. Ти можеш заснувати прагнення збирати гаптовані тканини, але заснуєш тільки складську душу. Як ти заснуєш прагнення сліпити собі очі за голкою? Адже тільки таке прагнення - справжня жадоба життя.

У тиші своєї любові я добре спостеріг своїх садівників і пряль. Я помітив, що їхнє становище мало що дає й багато вимагає.

Неначе від них залежить доля світу.

Я хочу, щоб кожен вартовий відповідав за всю імперію. А садівник на порозі саду захищав його від гусені. Той, хто шиє церковні ризи, поширює, можливо, тільки слабеньке світло, але він прикрашає свого Бога, і вже краще, ніж напередодні, прикрашений Бог сяє тепер над ним.

Я не знаю, що означає виховати людину, якщо не йдеться про те, щоб навчити її бачити крізь речі обличчя. Я увічнюю богів. А також насолоду гри в шахи. Я рятую її, рятуючи правила, а ти хочеш дати їм рабів, які виграватимуть за них партії в шахи.

Ти хочеш зробити подарунок любовними листами, спостерігши, що дехто з них плаче, отримавши їх, і дивуєшся, що не видобув із них сліз.

Не досить просто давати. Треба ще збудувати того, хто отримує. Задля насолоди гри в шахи слід створити гравця. Задля любові слід створити прагнення любові. Отже, спершу вівтар, щоб приймати Бога. Я збудував імперію в серці своїх вартових, змусивши їх ступати сотню кроків на бастіонах.

 

CXCVI

 

 

Чоловік, який вимагає вдячності: він зробив для них те або се… проте не має зібраних дарів і наготованих припасів. Твій дар - циркуляція від одного до іншого: якщо ти вже не даєш, тобі не дають нічого. Ти скажеш мені: «Вчора я був гідний похвали і тепер маю від цього виграш». Я відповім тобі: «Ні! Звісно, ти будеш мертвий, маючи цю заслугу, якщо був мертвим учора, але вчора ти не був мертвим. Важить тільки те, ким ти став у мить смерті. Зі щедрого, яким ти був учора, ти дістав із себе сьогоднішнього скнару. Той, хто помре, буде скнарістю».

Ти - коріння дерева, що живе з тебе. Ти пов’язаний із деревом. Воно стало твоїм обов’язком. Але коріння каже: «Я витратило забагато соку!» Дерево тоді помирає. Може, корінню лестить, що воно має право на вдячність за смерть?

Якщо вартовий, що має оглядати обрій, засне, місто вмирає. Немає запасу вже завершених кіл. Ніде немає запасу ударів, збережених для твого серця. Навіть сама твоя комора - не запаси. Це етап. Ти обробляєш землю, а водночас грабуєш її. Ти помиляєшся в усьому. Ти гадаєш, ніби відпочиваєш від творчості, нагромаджуючи створені речі в музеї. Ти нагромаджуєш там навіть сам народ. Проте речей немає. Є різний сенс однієї речі в різних мовах. Чорна перлина означає різне для норця, куртизанки і торгівця. Діамант має вартість, коли ти видобуваєш його, коли продаєш, коли даруєш, коли губиш, коли знаходиш, коли він прикрашає чоло задля свята. Я нічого не знаю про звичайний діамант. Повсякденний діамант - лише пустий камінь. Про це добре знають ті, хто має діамант. Вони закривають його в найпотаємнішому сейфі, щоб він там спав. Його дістають звідти тільки в день річниці короля. Тоді він стає свідченням гордощів. Жінки отримують діамант увечері після весілля. Тоді він є свідченням любові. А колись він був дивом для того, хто розбив його навколишню породу.

Квіти - втіха для очей. Але найгарніші квіти - ті, якими я заквітчав море, щоб ушанувати небіжчиків. Ніхто ніколи не споглядав їх.

Цей чоловік говорить в ім’я свого минулого. Він каже мені: «Я той, що…» Я отже, погоджуюся шанувати його за умови, що він мертвий. Але від єдиного справжнього геометра, мого приятеля, я ніколи не чув, щоб він вихваляв себе за свої трикутники. Він був слугою трикутників і садівником у садку знаків. Якось увечері я сказав йому: «Ти гордий за свою працю, ти багато дав людям…» - і він спершу помовчав, а потім відповів мені:

- Ідеться не про те, щоб давати, я зневажаю тих, хто дає або отримує. Як я шануватиму невситимий апетит принца, що вимагає подарунків! Так само й тих, які дають себе пожерти. Таж у такому разі велич принца заперечує їхню велич. Треба обрати або те, або те. Але принца, який принижує мене, я зневажаю. Я з його дому, і він повинен звеличувати мене. А якщо я величний, я звеличую свого принца.

Що я дав людям? Я один з-поміж них. Я частина їхніх міркувань про трикутники. Люди через моє посередництво міркували про трикутники. А я через їхнє посередництво щодня їв свій хліб. Я пив молоко їхніх кіз. Я взувався в шкіру їхніх бичків.

Я даю людям, але все отримую від людей. У чому полягає право вищості одних людей над іншими? Якщо я даю більше, я отримую більше. Я творю себе з імперії, що стає трохи шляхетніша. Ти добре бачив своїх найвульґарніших фінансистів. Вони не здатні жити самі собою. Вони нагороджують якусь куртизанку своїм багатством смарагдів. Вона сяє. Отже, вони - частина цього сяєва. Вони задоволені, що так добре вилискують. А проте вони вбогі: належать лише куртизанці. Хтось інший віддав усе королю. «Кому ти належиш?» -