Джек Лондон - Серця трьох, Джек Лондон

Енріко просто стягнув Леонсію з мула, так спішив обняти її. Протягом кількох хвилин на подвір’ї чути було тільки радісні вигуки; старий Енріко та його сини вітали й обіймали Леонсію. Коли вони трохи опам’яталися, Френк уже допоміг Цариці злізти на землю і, тримаючи її за руку, очікував нагоди, щоб познайомити її з Солано.

- Це моя дружина,- сказав Френк до Енріко.- Я поїхав у Кордільєри по скарби й знайшов цей скарб. Чи можна ж було сподіватися кращої долі?

- Але вона з доброї волі зреклася величезних скарбів,- сміливо втрутилась Леонсія.

- Вона була Цариця в невеличкому царстві,- пояснив Френк, вдячно й захоплено глянувши на Леонсію, яка зразу ж додала:

- І, щоб урятувати нас, позбулася цього царства.

І Леонсія великодушно обняла Царицю за стан, відірвала її від Френка й повела до будинку.

Торес у пишному середньовічному іспанському костюмі, пошитому з урахуванням смаків Нового світу, які ще й досі полюбляє дехто з багатих плантаторів Панами, їхав узбережжям до садиби Солано. Великий білий собака, що від самої підземної річки не кидав Тореса, біг слідом за ним, і його легкі стрибки свідчили, що на полюванні він міг би випередити найкращого з Торесових коней. Торес саме звертав на покручену стежку до гасієнди, коли назустріч йому трапився І Пин, який спинився підживити свою кволу супутницю. Проте Торес ледве кинув оком на ту дивну пару. Пишні шати додали йому бундючності, що не дозволяла звертати увагу на таких злидарів.

Зате І Пин добре приглянувся до нього своїми скісними очима, не пропустив жодної дрібниці і подумав: «Він, здається, дуже багата людина. Він приятель Солано і їде до їхнього дому. Може, він коханий сеньйорити Леонсії або дарма домагається її руки. Та хоч би там як, а можна сподіватися, що він захоче заплатити за секрет народження Леонсії. Атож, і видно, що він дуже багатий».

Тим часом у кімнаті Енріко на гасієнді зібралась уся родина Солано і гості. Цариця вирішила докинути й своє слово до розповіді про їхні пригоди і, поблискуючи очима, описувала, як Торес украв у неї самоцвіти, а потім упав у вир, злякавшись собаки. Раптом Леонсія, що біля вікна розмовляла з Генрі, голосно скрикнула.

- Про вовка помовка,- сказав Генрі.- А ось і сам Торес!

- Я перший! - вигукнув Френк, стуляючи кулаки й промовисто натужуючи м’язи.

- Ні,- перебила Леонсія,- він знаменитий брехун. Ми всі переконалися в цьому. Візьмімо його на жарт. Він тепер саме злазить з коня. Давайте заховаймось усі четверо. Тату! - вона махнула рукою Енріко й його синам.- Сідайте кружка і вдавайте, ніби журитесь за мною. Як увійде цей шахрай, ви спитайте, що з нами сталося. І він набреше вам такого, що й уявити собі важко. А ми тим часом шмигнемо за ширму... Ну, ходімо!

І, вхопивши Царицю за руку, вона заховалася, сказавши очима заховатися Френкові та Генрі.

У кімнаті Торес побачив усіх у великій зажурі: Енріко й синам його не важко було це вдати, бо вони тільки-но справді сумували. Енріко, вітаючи гостя, підвівся з крісла й зараз же знову безсило сів. Торес узяв його руку в свої і виявив таке щире співчуття, що не міг з хвилювання й слова сказати.

- Ох! - озвався він нарешті трагічним голосом.- Вони загинули. Загинула й ваша прекрасна донька Леонсія. І обидва Моргани. Рікардо ж, мабуть, розказував уже, що вони загинули в печерах гори майя.

- То якісь зачаровані печери,- оповідав він далі, давши Енріко опам’ятатися по першому вибухові пекучого жалю.- Я був коло них, як вони вмирали. Якби вони послухалися моїх порад, то були б живі й досі. Та де там! Навіть Леонсія не захотіла покластися на давнього приятеля Солано. Ні, їй неодмінно треба було слухатись грінго. А я після неймовірних пригод видобувся з гори, глянув униз на долину Загублених Душ, а коли вернувся в печеру, вони вже вмирали...

Тієї миті до кімнати ввірвався величезний білий собака, а за ним служник-індіянин. Пес, здригаючись, почав нюхати численні сліди, що залишила на підлозі його господиня. Але підбігти до ширми, за якою заховалась Цариця, він не встиг, бо Торес ухопив його за шию, передав потримати двом служникам-індіянам і сказав:

- Нехай він побуде тут. Про нього я розповім вам потім. Спершу подивіться на це! - Він витяг з кишені жменю самоцвітів.- Я постукав у двері мерців, і тепер, як бачите, скарби майя належать мені. Я - найбагатша людина в Панамі, у цілій Америці. Я матиму змогу...

- Ви, кажете, були з моєю дочкою, коли вона вмирала,- перебив, зітхаючи, Енріко.- Чи не просила вона переказати мені що-небудь?

- Аякже! - і собі зітхнув Торес, схвильований сценою смерті, яку сам вигадав.- Вона загинула з вашим ім’ям на устах. Її останні слова були...

Раптом Торес вирячив очі і застиг, не докінчивши фрази. В кімнаті з’явилися Генрі й Леонсія і, наче нічого не сталося, розмовляючи, спинилися біля вікна.

- Ви сказали мені, що її останні слова були...- нагадав Енріко.

- Я... я збрехав вам,- промимрив Торес, шукаючи виходу з ніякового становища.- Я був певний, що вони все одно помруть, не виберуться з печери, і хотів пом’якшити удар, сеньйоре Солано, втішити вас словами, які вона неодмінно сказала б, помираючи. До речі, щодо Френка, який вам так сподобався... Я гадаю, вам легше було б думати, що він помер, ніж знати, який з нього підлий боягуз.

Раптом пес радісно загавкав і почав вириватися з такою силою, що два служники насилу могли його стримати. Але Торес, не здогадавшись, чого рветься собака, теревенив далі:

- В тій долині живе погане, пришелепувате, божевільне створіння, яке думає, ніби вміє читати майбутнє. То страшна й жорстока жінка. Я не заперечую, правда, що лицем вона вродлива. Але то врода сколопендри, яка може подобатися тим, хто любить сколопендр. Тепер я знаю, що сталося. Вона, отже, допомогла Леонсії і Генрі вибратися з долини якимсь таємним виходом. А Френк лишився жити з нею в грісі... бо ж то таки гріх, оте їхнє співжиття, коли