Джек Лондон - Серця трьох, Джек Лондон

супроводі кволої бабусі, закутаної чорною шаллю, що не цілком ховала худорляве зморшкувате обличчя, колись повне і вродливе, до гасієнди ішов найнезвичайніший гість, якого будь-коли вітали Солано.

То був літній гладкий китаєць. Його круглий вид свідчив про лагідну й доброзичливу вдачу, властиву всім товстим людям. Ім’я його, І Пин, означало «сік спілого яблука», а манери він мав такі самі лагідні та солоденькі, як і ім’я. А що вже до старої, яка ступала, спираючись на нього, то І Пин був утіленням пошани й гречності. Коли вона через свою кволість спіткнулась і мало не впала, І Пин спинився й дав їй відсапнутись та звести дух. Тричі, поки вони йшли до гасієнди, він напував стару французькою горілкою із своєї пляшки.

Вигідно посадовивши свою супутницю в тінявому кутку подвір’я, І Пин сміливо постукав у парадні двері. Звичайно у своїх справах він заходив з кухні, але ця справа і його власний розум навели китайця на думку, що тепер він має стукати в парадні двері.

Покоївка-індіянка, що відчинила йому, доповіла про його прихід невтішному Енріко Солано, який разом із своїми синами слухав оповідання Рікардо про загибель Леонсії в горах майя. Челядниця вернулася і сказала, що сеньйор Солано слабий і не приймає нікого. Промовила вона це досить шанобливо, дарма що відвідувач був китаєць.

- Гм,- сказав І Пин і почав вихваляти себе, щоб намовити челядницю доповісти про нього вдруге.- Я не кулі. Я пристойний китаєць. Я довго ходив до школи і розмовляю по-іспанському й по-англійському. Я пишу іспанською мовою. Я пишу англійською. Дивіться! Ось тепер я пишу іспанською мовою до сеньйора Солано. Ви не вмієте читати й не розумієте того, що я пишу. Я пишу, що я І Пин. І живу в Колоні. Я прийшов сюди побачити сеньйора Солано. Справа важлива. Дуже важлива. Дуже таємна. Я пишу про все це на папері, але ви не можете прочитати.

Проте він не сказав, що дописав наприкінці:

«Сеньйорито Солано! Маю для вас велику таємницю».

Записку, очевидно, одержав Алесандро, найстарший син Енріко, бо саме він підійшов до дверей, випередивши челядницю.

- Перекажи свою справу через мене! - майже сердито накинувся він на гладкого китайця.- В чому річ? Мерщій!

- Дуже добра річ,- відповів І Пин, задоволено відзначивши, що його співрозмовник схвильований.- Я заробляю багато грошей. Купую, як ви кажете, секрети. Продаю секрети. Дуже гарна річ.

- Що ти знаєш про сеньйориту Солано? - гримнув Алесандро, вхопивши його за плечі.

- Все. Дуже важливі відомості...

Алесандро не владав уже собою. Він мало не поволік китайця до кімнати Енріко.

- В нього є новини про Леонсію! - вигукнув Алесандро.

- Які? - в один голос спитали решта Солано.

«Ого!» - подумав І Пин. Такий запал, хоч і показував добрий початок, але починав хвилювати і його самого.

Енріко помилково зрозумів його настрій як страх і, піднісши руку вгору, звелів своїм синам мовчати. Тоді спокійно спитав:

- Де вона?

«Ага,- подумав І Пин.- Сеньйорита, виходить, десь ділася. Це новий секрет». Він може придатись йому коли-небудь. Гарна дівчина, із заможної родини Солано, зникла в одній з країн Латинської Америки! Та він же матиме з цього великий зиск. Одного дня вона може одружитись (І Пин чув про це в Колоні), коли-небудь посвариться зі своїм чоловіком, або ж її чоловік посвариться з нею, і тоді чи вона, чи її чоловік, то байдуже, можуть добре заплатити І Пинові за його секрет.

- Ця сеньйорита Леонсія,- сказав він нарешті підлесливим голосом,- не ваша дочка. В неї інші тато й мама.

Але Енріко був настільки пригнічений загибеллю Леонсії, що цей давній секрет не справив на нього жодного враження.

- Авжеж,- кивнув він головою.- Я взяв її за дочку, коли вона була ще немовлям, і цього ніхто з моїх не знав. Дивно, звідки ти довідався. Мені зовсім не цікаво дізнаватися від тебе про те, що я й так знаю. Я цікавий знати, де вона тепер.

І Пин поважно й спочутливо похитав головою.

- Це вже новий секрет,- промовив він.- Можливо, я знайду й цей секрет. Тоді я продам його вам. Але поки що у мене є давній секрет. Ви не знаєте прізвища тата й мами Леонсії. А я знаю.

Спокуса була завелика, і старий Енріко Солано не міг приховати своєї цікавості.

- Кажи! - мовив він.- Назви ім’я, доведи, що не брешеш, і я заплачу тобі.

- Ні! - знову похитав І Пин головою.- Не вийде. Я веду свої справи не так. Ви платите, а я кажу. Мої секрети - добрі секрети. Я доводжу свої секрети. Ви дасте мені п’ятсот песо й повернете витрати за дорогу з Колона до Сан-Антоніо й назад, а я скажу вам ім’я тата й мами.

Енріко Солано на знак згоди кивнув головою й хотів уже був звеліти Алесандро видати гроші, та на заваді йому стала спокійна, врівноважена покоївка-індіянка. Примчавши до кімнати й підбігши до Енріко із жвавістю, якої досі ніхто не помічав у неї, дівчина вибухнула плачем, що його могла викликати тільки радість, а не сум.

- Сеньйорита!..- нарешті спромоглася вона прохрипіти, показуючи на подвір’я головою й очима.- Сеньйорита!

І Пина з його секретом забули. Енріко з синами кинулись назустріч покритим пилюкою Леонсії, Цариці й обом Морганам, що були верхи на мулах. Мулів вони взяли, очевидно, з пасовиська коло річки Гвалаки. А тим часом двоє челядників-індіян виводили з гасієнди гладкого китайця та його стару супутницю.

- Приходьте іншим разом! - сказали вони їм.- Сеньйор Солано тепер дуже заклопотаний своїми справами.

- Безперечно, я прийду іншим разом,- приязно заспокоїв їх І Пин, не виявляючи ніякого незадоволення, що справа урвалася саме тоді, як гроші були вже майже у нього в руках.

Але йшов він дуже неохоче. Це місце сприяло його фахові. Тут скрізь були секрети. Він почував себе женцем, якого виганяють із землі Ханаанської, 20 не давши йому зібрати врожаю. Якби не дбайливі челядники-індіяни, І Пин заховався б десь за рогом будинку, щоб хоч глянути на прибулих. Та дарма. Йому довелося забиратися геть. А на півдорозі, відчувши, що стара лантухом налягала йому на