Марія Ряполова - Бурецвіт, Марія Ряполова

— Ми з Нічного, — сказала Перла.

— А, то це відоме місто, з нього походив Сонніч.

— Угу… — мляво підтвердила я.

— Ага, і ліве більше, так, — сказав він Перлі, що розминала йому плечі. — Ой, дівчата, ви — диво!

Мереж, на наше прохання теж добряче нагодований, мирно дрімав під деревом. Парубки в зеленому здебільшого розбрелися хто куди.

— Тримайтеся подалі від урвища! — гукнула я супротивникам. Вони вже стомилися і самі не помітили, як наблизилися до краю урвища.

— Вони вже нічого не тямлять і нічого не чують, — позіхнув вожай.

— Обережніше!

Я сіла.

Хлопці вже лупилися на самому краєчку. Шляхетний парубок атакував, Бурецвіт відступив, і одна нога його виявилася занесеною над порожнечею. У цей момент шляхетний парубок завдав чергового удару, шукач відбив його і полетів у прірву.

— Ні! — я кинулася до краю.

— Ой, вибачте… — пробурмотів шляхетний парубок.

Бурецвіт зачепився за уступ скелі і тепер висів на відстані приблизно півтора метра від обриву.

— Тримайся!

Я лягла на землю і спробувала дотягнутися до нього рукою.

— Ну от, — сказав вожай, що тільки-но підбіг.

— Витягніть його! — крикнула я.

— Терне, що кажуть з цього приводу наші правила?

— Ну, вони, здається, нічого не кажуть. Може, просто почекаємо, доки доля розпорядиться, жити йому чи ні. Тобто, доки він упаде? — сказав Терн, носком черевика сколупуючи камінчики на голову Бурецвіта.

— Ай! — крикнув той.

— Припиніть! — гукнула я і вдарила Терна по ступні. — Допоможіть мені!

Я знову спробувала дотягнутися до Бурецвіта, але марно.

— Давай руку!

— Не можу!

— Лірино, ну нащо тобі цей тип? — спитав вожай.

— Мотузка, потрібна мотузка! Дайте мотузку!

— Ми давні люди, звідки в нас мотузка? — сказав Терн.

— Невже ви так і будете стояти?! Потрібно врятувати його! — сказала Перла і штовхнула вожая.

— Обережніше! — промимрив той. — Я над прірвою.

— Але йому зараз гірше, ніж тобі, чи не так? — не вгавала Перла.

— Ага, що приємно.

— Бурецвіте, ти насправді не такий вже поганий був хлопець! — кричав Мереж з-під свого дерева.

— Мотузку мені дайте! — завищала я.

— Нема мотузки, — сказав вожай.

— Ви підступні!

Я вдарила його п’ястуком по пальцях ніг, хоча він не скидав камінчиків.

— Ай, дівчата, досить мене бити!

— Сподіваюся, ти не будеш мститися мені з того світу! — горланив Мереж.

— Буду! — крикнув шукач.

— Чортівня!

— Скатертина, скатертина! — я повернулася та вказала на скатертину, на якій ми обідали. — Несіть її сюди!

Двоє парубків підхопили її з землі.

— Так, так, сюди, швидше!

— Лірино, вибачай, але я зриваюся… — сказав Бурецвіт.

— Ні, ще трохи, зараз, одну секунду… Де ви там? Що?! Що ви робите?! Ні, несіть її сюди!

Підступні розбійники разом зі скатертиною зникли в лісі.

— Ну все, чорт забирай!

Я сіла і почала швидко стягати з себе бриджі.

— Ого! — сказав вожай.

— Ой, Лірино, що ти… — пробурмотіла Перла.

Я знову вляглася на землю, міцно вчепилася в одну штанину, а другу кинула Бурецвіту.

— Перло, допомагай!

Подруга гепнулася біля мене і вчепилася в бриджі.

— Тримайте нас! — гукнула я.

— О, я потримаю!

— І я!

На нас одразу навалилося кілька тіл. Бурецвіт вхопився за штанину однією рукою, а потім і іншою.

— Тягніть! — скомандувала я, але парубки тягли здебільшого мене саму, причому в різні боки. Над Бурецвітовою проблемою працювали здебільшого ми з Перлою.

— Тримаю, тримаю! — закричала вона, коли змогла вже дотягнутися та схопити шукача за теніску. За мить я теж згребла у кулак шмат одежини в нього на спині і щосили потягнула.

— Посуньтеся, ідіоти, йому нема куди вилізти!

Нарешті, шукач видряпався на галявину. Я міцно тримала його, бо боялася, що хтось із розбійників в останній момент зіштовхне Бурецвіта в прірву.

Ми всілися втрьох, шукач посередині, Перла справа, я зліва, і стали осудливо глядіти на натовп розбійників.

— Дівчата, ну нащо ви, — похитав головою засмучений ватажок.

— Ви підлі! — сказала я.

— Та ну! — заперечив він.

— Бурецвіте, друже мій, тебе врятували, ай, як добре! — Мереж зі зв’язаними за спиною руками плентався до нас. — Я такий щасливий!

Він бухнувся біля мене і сказав:

— Друже мій, дай я тебе поцілую!

— Що? — отетерів Бурецвіт.

Мереж навалився на мене, ніби намагаючись дотягнутися губами до шукачевої щоки. Він промахнувся, і голова його повалилася Бурецвітові на коліна.

— Ти здурів?! — лаявся той.

Я помітила, що Мереж шторхає мене зв’язаними руками в живіт. Чого він хотів, здогадатися було неважко.

— Тенто! — покликав ватажок.

Розбійники розійшлися, щоб він зміг побачити шляхетного парубка. Той, явно вдоволений нагодою відпочити, валявся на травичці горілиць, розкинувши руки і ноги.