Люсі Мод Монтгомері - Емілі з Місячного Серпа

Емілі з превеликою охотою жбурнула б усі фотографії в полум’я. Не зносила їх, бо, дивлячись на своє зображення, відчувала огиду до себе самої. Все її обличчя виглядало одним суцільним чолом. Тітка Ненсі на підставі тієї світлини зробить висновок, що вона, Емілі, ще тупіша, ніж тітка собі гадала. І коли тітка Елізабет веліла Емілі віднести фотографію на пошту й відправити за адресою, дівчинка негайно зметикувала, що їй робити. Піднялася на горище й видобула зісподу отоманки свій портрет, виконаний Тедді акварельними фарбами. Величина портрету виявилася майже тотожною величині фотографії. Емілі безжально подерла фотографічне зображення на дрібненькі клаптики й запхала їх ногою під отоманку.

— То не я, — сказала вона рішуче. — Виглядаю понуро, адже мені недобре, понуро мені на душі. Причина — гривка… Але зазвичай не виглядаю понурою, тож це непорядно — висилати комусь ту світлину й видавати за мій портрет.

По тому, вклавши малюнок Тедді до картонного пакету, сіла й написала супровідного листа.

«Люба двоюрідна бабцю Ненсі!

Тітка Елізабет доручила мені послати тобі мою фотографію, однак мені той знімок не подобається, бо виглядаю на ньому занадто кепсько. Тому висилаю тобі інший портрет моєї особи. Цей портретик намалював художник, що з ним я дружу. Саме так я виглядаю, коли посміхаюся, а на чолі в мене гривка. Я тільки позичаю тобі мій портет — подарувати не можу, бо вартість його дуже висока.

Покірна твоя небога

Емілія Берд Стар

P. S. Я не така дурепа, як тобі здається.

Е. Б. С.

P. S. 2. Я взагалі не є дурепою».

Емілі вклала листа до пакету, тим самим незумисне ошукуючи поштарів, і вийшла з дому, щоб відправити посилку. Та зітхнула з полегкістю, лише виходячи з пошти. Дорога додому видалася їй дуже приємною. Навколишні краєвиди приязно посміхалися до неї. Й Емілі заходилася складати вірша про весну. Чи є хоч один справжній поет, який не оспівав би весни бодай в одному своєму творі?

Вона настільки поринула у творчість, що геть не помітила чудної постаті, що поволі до неї наближалася. І зненацька опинилася віч-на-віч із старою, згорбленою жінкою — ох, якою ж старою!

— Я — Томаса, тітка Перрі, — назвалася старенька.

— Ага! — Емілі одразу заспокоїлася. Вже не боялася старої. — Як поживаєте? — запитала, прагнучи бути чемною.

— Ввічлива й не надто горда, — зробила висновок тітка Томаса, з цікавістю приглядаючись до Емілі. — Я була в тому великому домі — принесла пару панчох для мого хлопця, — але хотіла побачити тебе.

— Мене? — здивувалася Емілі.

— Так, тебе. Хлопець багато про тебе говорить, і в моїй голові постав план. Але хочу пересвідчитись на власні очі, перш як позбутися своїх грошей. Тебе звуть

Емілія Берд Стар, а властиво ти — Муррей. Чи вийдеш заміж за мого Перрі, якщо дам йому відповідну освіту?

— Я?! — Емілі сторопіла. Цей вигук — було єдине, на що вона спромоглася. Чи, може, вона снить? Невже це відбувається наяву?

— Так, ти. Ти ж бо наполовину Муррей, і для Перрі це був би великий крок уперед. Він парубок хоч куди, і з часом стане багатієм і господарем усієї околиці. Однак не витрачу на нього ані цента, допоки не даси йому слово стати його дружиною.

— Тітка Елізабет не дозволить! — викрикнула Емілі, надто перелякана, щоб відмовити старій від свого власного імені.

— Якщо ти хоч трохи Муррей, то зможеш сама вибрати собі чоловіка, — мовила тітка Томаса, до такої міри наближаючи своє лице до обличчя Емілі, аж її кущисті брови торкнулися носа дівчинки. — Обіцяй, що одружишся з моїм небожем, і я пошлю його вчитися до гімназії.

Емілі не здатна була й слова промовити. Не годна була і втекти — стояла, наче вкопана. Чекала, коли цей прикрий сон розвіється.

— Обіцяй! — наполягала тітка Томаса, вдаряючи ковінькою об камінь.

Емілі була налякана до такої міри, що прагнула тільки знову владати своїми ногами й таким чином дістати змогу рятуватися втечею. Ту мить, одначе, з поближнього рівчака вискочив… Перрі. Був зовсім блідий од гніву — без жодної шани схопив свою тітку за плечі.

— Негайно вертайся додому! — велів їй злісно.

— Мій любий, — лагідно мовила тітка Томаса. — Я намагаюсь зробити для тебе щось дуже добре. Я прошу її вийти за тебе заміж, коли…

— Я сам зумію освідчитись! — Роздратування Перрі дедалі росло. — Ти здатна лише зіпсувати все. Вертайся, кажу тобі, — вертайся додому!

Тітка Томаса ображено похитала головою.

— Добре. Я знаю, що мені в цьому житті залишається. Але знай і ти: не буде Мурреївни — не буде і грошей.

Коли стара зникла за вигином стежки, Перрі обернувся до Емілі. З блідого лице його стало пурпуровим.

— Не зважай — вона божевільна, — сказав він. — Та, коли стану дорослим, проситиму твоєї руки. Це — річ певна. Але…

— Це неможливо. Тітка Елізабет…

— Ех, тоді вона дасть свою згоду. Бо на той час я стану прем’єр-міністром Канади.

— Але я цього не чекатиму. Кажу тобі з певністю — не чекатиму.

— Ні, чекатимеш. Ставши дорослою, чекатимеш. Ільза гарніша від тебе — це правда, — я й сам, одначе, не відаю, чому волію тебе, а не її.

— Ніколи не звертайся до мене з такими словами! — веліла Емілі з підкресленою гідністю.

— Гаразд. Лишень, коли станемо дорослими… Мені соромно не менше, ніж тобі, — говорив Перрі. — Але мусив признатися тобі, коли вже тітка видала мене з