О. Генрі - Вождь червоношкірих (Збірник)

Примарна надія на справжню рушницю врешті-решт спокусила Боббі прийняти пропозицію єллоугам-мерців. Нарешті, з єдиним потенційним поціновувачем різдвяної щедрості Черокі у фургоні, загін по нерівній дорозі вирушив додому.

А в Єллоугаммері порожню кімнату в крамниці вже перетворили на подобу казкового будиночка аризонської феї. Леді постаралися на славу. Висока ялинка, прикрашена до самої верхівки свічками, блискітками та іграшками, яких із лишком вистачило б на добрий десяток дітей, стояла на підлозі в центрі кімнати. Під кінець дня всі очі з нетерпінням спостерігали за вулицею, очікуючи на повернення загону дітошукачів. Раніше, ополудні, примчав у місто Черокі на нових санчатах, завалених пакуночками, коробочками і в'язками усіх розмірів і форм. Він був настільки зайнятий підготовкою до здійснення альтруїстичного задуму, що навіть не звернув уваги на відсутність дітей. Ніхто не зізнався в ганебному стані речей у Єллоугаммері, адже зусиллями Тринідада і Судді нестача мала от-от бути ліквідована.

Коли настав вечір, Черокі зі щасливим виразом і радісним оскалом на бувалому обличчі пішов трохи перепочити перед священнодійством, захопивши вузлик з одягом Санта-Клауса і мішок з особливими загадковими подарунками.

— Коли всі діти зберуться в кімнаті, — інструктував він добровільний комітет з організації свята, — запаліть на ялинці свічки. Нехай малята зіграють у куці-бабу або в сірого кота. Коли вони розвеселяться, старий Санта непомітно прошмигне до кімнати і потурбується про те, щоб ніхто не залишився без подарунків.

Леді літали біля ялинки, поправляючи прикраси, додаючи останні штрихи, які насправді ніколи не виявлялися останніми. Сестри Спенглер були вже на місці — у костюмах Віолетти де Вер[77] і Марі з нової драми «Наречена рудокопа». Театр відчинявся о дев'ятій, тож їх радо прийняли до лав комітету «Різдвяна ялинка». Щохвилини хтось визирав надвір, сподіваючись почути чи побачити фургон Тринідада. Очікування затягувалося, всі згорали від нетерпіння, тим паче, що вже стемніло і треба було запалювати свічки на ялинці, а Черокі міг щомиті ввірватися у кімнату в шубі Санта-Клауса.

Раптом здалеку почувся перестук коліс фургона дітошукачів, який проторохтів по вулиці й зупинився біля дверей крамниці. Леді, не в змозі стриматися від передчуття наближення свята, кинулися запалювати свічки. Чоловіки натомість неспокійно міряли кроками кімнату чи заклякли на місці, збившись у зніяковілі купки.

Тринідад і Суддя, стомлені затяжною мандрівкою, зайшли до кімнати в супроводі одного-єдиного малого чортеняти, яке зневажливо і песимістично витріщилося на розкішне різдвяне дерево.

— А де інші діти? — запитала дружина оцінника, визнаний лідер усіх соціальних заходів у місті.

— Бачте, пані, — зітхнув Тринідад, — просити батьків відпустити дітей на Різдво — це те саме, що добувати срібло з вапняку. Батьківські почуття — штука страшенно заплутана, власним убогим мозком я не здатен їх осягнути. Схоже на те, що батьки і матері хочуть, щоб їхні нащадки втопилися, потрапили до рук викрадачів, наїлися отруйних ягід і пішли на харч кугуарам триста шістдесят чотири дні на рік, а от на Різдво наполягають на винятковому праві насолоджуватися їхнім товариством. Це юне двоноге створіння — єдина дичина, яку нам вдалося вполювати за два дні хитромудрих маневрів, пані.

— Який маленький гарнюній хлопчик! — промуркотіла міс Ерма, виходячи на середину «сцени» у костюмі де Вер.

— Стули пельку, — малий кинув на жінку погляд справжнього вовченяти. — Хто тут маленький? Не ти — це точно!

— Яка невихована дитина! — зітхнув намальований рот міс Ерми.

— Ми старалися, як могли, — сказав Тринідад. — Черокі буде несолодко, але нічого не поробиш.

Тут відчинилися двері й зайшов Черокі у традиційних шатах Санта-Клауса. Широка біла борода і хвилясте волосся затуляли його обличчя аж до сяючих чорних очей. На плечі чоловік ніс мішок.

Коли Черокі зайшов до кімнати, ніхто не поворухнувся. Навіть кокетливі сестри Спенглер завмерли й не могли відірвати очей від високої постаті. Боббі стояв, запхнувши руки в кишені й похмуро роздивляючись ялинку, поставлену на втіху жіноцтву і малятам. Черокі поклав лантух на підлогу і здивовано роззирнувся. Можливо, йому здалося, що зграйку малят загнали в куточок, а тепер, з його появою, вони мають звідти випурхнути. Він підійшов до Боббі та простягнув руку в червоній рукавиці.

— Щасливого Різдва, хлопчику! — сказав Черокі. — Все, що ти бачиш на ялинці, твоє. Не хочеш потиснути руку Санта-Клаусу?

— Санта-Клауса не існує, — проскиглив малий. — У вас на обличчі фальшива козляча борода. Я не малий. На біса мені здалися ляльки й олов'яні коні! Дядько з фургона сказав, що ви подаруєте мені рушницю. А її тут немає. Я хочу додому!

Тринідад не міг більше залишатись осторонь. Він підійшов до Черокі й міцно потиснув йому руку.

— Мені шкода, Черокі, — пояснив він, — у Єллоугаммері немає дітей. Ми намагалися зібрати дещицю дітей для твого званого вечора, але це порося — усе, що нам пощастило зловити. Він атеїст і не вірить у Санта-Клауса. Прикро, звичайно, що затія так безславно провалилася. Ми з Суддею були впевнені, що зможемо зібрати повний фургон дітлахів, яким ти роздаруєш уміст свого лантуха.

— Нічого страшного, — похмуро відповів Черокі. — Витрати на костюм і подарунки настільки мізерні, що про них не варто й згадувати. Ми спокійно можемо викинути цей дріб'язок у забій чи в смітник. Я не знаю, чим я думав; мені й на гадку не спадало, що у Єллоугаммері зроду не було дітей.

Тим часом товариство відчуло себе розкутіше і вдалося до марних, але вартих похвали спроб вдавати веселу вечірку.

Боббі ретирувався подалі й усівся на стільці з відверто сумним і апатичним виглядом. Черокі, якому нелегко було відмовитися від свого задуму, підійшов до малого і сів поруч.

— Де ти живеш, хлопчику? — запитав він якнайсерйозніше.