О. Генрі - Вождь червоношкірих (Збірник)

— У Гранітному Перехресті, — знехотя процідив Боббі.

У кімнаті було тепло. Черокі зняв ковпак, перуку і відчепив накладну бороду.

— Послухайте! — раптово пожвавився Боббі. — Мені знайома ваша мармиза, точно!

— Ми колись зустрічалися? — запитав Черокі.

— Не знаю, але я сотні разів бачив вашу світлину.

— Де?

Малий на хвильку завагався.

— Вдома, на письмовому столі, — відповів він.

— Скажи мені, будь ласка, як тебе звати, друже!

— Роберт Ламсден. Фотографія належить моїй мамі. Мама щоночі кладе її під подушку. Якось я бачив, як вона її цілувала. Я б нізащо не цілував фотографію. Але жінки завжди так роблять.

Черокі підвівся і кивнув Тринідаду.

— Не спускай із малого очей, поки я не повернуся, — сказав він. — Я скину різдвяне ганчір'я і запряжу коней у санчата, а потім відвезу хлопця додому.

— Ну що, язичнику, — сказав Тринідад, займаючи місце Черокі, — хто у нас тут такий старий і досвідчений, що його не цікавлять цукерки й іграшки? Це ти, якщо я правильно зрозумів?

— Ви мені не подобаєтесь, — в'їдливо відповів Боббі, — ви пообіцяли рушницю. А в результаті я цілий день не курив. Краще б я зостався вдома.

Черокі підігнав сани до дверей крамниці, Боббі всадовили поруч із візницею. Пара хороших коней прудко мчала по твердому снігу. Черокі був одягнений у шубу з котикового хутра вартістю п'ятсот доларів. Хутряне запинало, яким він накрив малого, нагадувало оксамит.

Боббі непомітно витягнув цигарку з кишені й зробив спробу закурити.

— Негайно викинь цигарку, — звелів Черокі спокійним, але якимось новим голосом.

Боббі на хвильку завагався, а потім викинув цигарку в сніг.

— І коробку викинь, — повторив новий голос Черокі.

— Знаєте що, — сказав Боббі, — ви мені подобаєтесь. Не знаю чому, але подобаєтесь. Раніше ніхто не міг змусити мене зробити те, що я не хочу.

— Скажи мені, дитинко, — ласкаво поцікавився Черокі, — ти точно бачив, як мама цілувала світлину, схожу на мене?

— Клянусь вам. Я бачив це на власні очі.

— Ти сьогодні щось казав про рушницю?

— Так, казав! Ви мені купите?

— Куплю. Завтра. Зі срібною рукояткою. Черокі поглянув на годинник.

— Дев'ять проти одного, що ми прибудемо у Гранітне Перехрестя водночас із Різдвом. Ти не замерз? Сідай поближче, синку!

Дев'ята година. Закінчився день важкої невдячної праці. Ліна піднялася в свою кімнатку на третьому поверсі готелю «Каменяр». З самісінького світанку дівчинка працювала не покладаючи рук: нарівні з дорослими жінками шкребла підлогу, мила важкі металеві миски й чашки, застилала ліжка і без кінця поповнювала запаси дров і води у неспокійному і гнітючому притулку для мандрівників.

Нарешті замовкла какофонія каменярні — гуркіт вибухів і буріння, ревіння величезних кранів, крики бригадирів, скреготіння вагонів-платформ, що перевозили важкі вапнякові брили. Внизу в барі кілька робітників, засидівшись допізна, галасували і сварилися над шашковою партією. Важкий запах тушкованого м'яса, гарячого жиру і дешевої кави задушливим туманом висів над будинком.

Ліна запалила свічечку і вмостилася на краєчку дерев'яного стільця. Худенькій і постійно голодній дівчинці не виповнилося і дванадцяти років. Спина, руки, ноги нестерпно боліли і не розгиналися. Але найбільше боліло серце. Сьогодні чаша його страждань переповнилася. У Ліни забрали книжку казок братів Грімм. Щоночі, незважаючи на втому, дівчинка розгортала книжку, щоб знайти на її сторінках відраду і надію. Книжка завжди шепотіла їй, що рано чи пізно принц або фея визволять її із зачарованого королівства. Щоночі казки братів Грімм надавали Ліні мужності й наснаги жити далі.

У кожній казці дівчинка знаходила схожість із власною долею. Загублена донька дроворуба, нещасна дівчина-гуска, переслідувана злою мачухою пасербиця, викрадена злою відьмою дівчинка — у них Ліна бачила себе, змучену маленьку посудомийку в готелі «Каменяр». І завжди, коли ситуація ставала безнадійною, на порятунок приходила добра фея або відважний принц.

У палаці злого велетня-людожера, куди закинуло її зле закляття, Ліна схилялася над томиком братів Грімм і чекала, всім серцем бажаючи перемоги добрих сил. А вчора місіс Малоні знайшла в кімнаті дівчинки книжку і забрала її геть, жорстко сказавши, що служниці не годиться читати ночами, бо наступного дня заспана робітниця працюватиме гірше за сонну муху. Хіба може одинадцятирічна дитина, волею долі відірвана від мами, дитина, у якої немає часу просто погратися, жити без останньої відради, без казки? Спробуйте поставити себе на її місце і зрозумієте, як це важко.

Дім Ліни був у Техасі, між невисоких гір на річці Педерналес, у невеличкому містечку Фредериксберг. Там мешкали переважно переселенці з Німеччини. Вечорами вони сиділи за столиками вздовж тротуарів, пили пиво і грали в пінокль і скат[78]. Це були надзвичайно ощадливі люди.

Найощадливішим серед них був Петер Гільдес-мюллер, батько Ліни. Жадібність змусила його відіслати доньку за тридцять миль від дому працювати в готелі. За тиждень дівчинка заробляла три долари, Петер додавав її платню до непорушних сімейних заощаджень. Дуже вже хотілося Петерові стати багатшим за сусіда Г'юго Гефельбауера, який курив люльку з морської пінки[79] метр завдовжки і кожного Божого дня їв на обід віденські сосиски і тушкованого кролика. На думку Петера, Ліна була достатньо дорослою, щоб допомагати примножувати багатство сім'ї Гільдесмюллерів. А тепер уявіть, якщо зможете,