Віктор Васильович Савченко - Діти Мардука

стільці, на яких лежала труна, а на дорозі валялися квіти. Я сидів на задньому сидінні, а з машини вийшов мій дружбан.

— Ксилантій?

— Ні, що ти… Він довгенько стояв біля сусідського двору, де замість паркану був живопліт із дерези, балакав з бабусею-сусідкою. Та оповіла про весь родовід Солодкого, бо живе тут одвіку. Сказала, що тіло привезли з моргу сьогодні. Ті, хто привіз, повідомили, що його зарізали у п’яній бійці колишні кореша. Ховали далекі родичі.

Якийсь час ми сиділи мовчки. А тоді я кивнув на ногу Кості, яку він вивернув так, що вона була паралельно землі.

— І як тобі ото не боляче?

Він посміхнувся і, взявши руками другу ногу, поклав її на першу так, як, буває, коли руки на грудях схрещують. Тепер то була поза йога. Дехто з тих, хто йшов на пляж, здивовано озиралися.

— Зараз це схоже на атракціон, — сказав лікар, завваживши цікавість до себе пляжників. — Та якщо у такій позі посидіти хоча б з годину у стані медитації, то можна і пам’ять освіжити, і набути здатності глибше мислити. Ну, наприклад, може прийти на думку нетрадиційне вирішення проблеми, над якою ти довго сушив голову. Як медик, я не взявся б пояснювати зв’язок між переплетеними в позі йоги ногами і особливостями людської свідомості. Напевне, тут відбувається щось на рівні чакрамів — тих каналів, якими людська аура пов’язана з космосом.

— А хіба може бути проблема, нетрадиційніша від нашої? — озвався я.

— Не може… — погодився Костя. — Я ось міркую: що буде з тим хлопцем? Зроблять так, як вчинили з Солодким, чи, переконавшись, що він справді нічого не пам’ятає, випустять.

— Якщо ти, крім диску з відеосюжетом і вирізки з газети, нічого більше не передавав посадовцеві, то, скоріше за все, так і буде. Якщо ж ти передаси йому магнітофонну плівку з записом допиту, то підпишеш чоловікові смертний вирок.

— Без крайньої потреби я цього не робитиму, — запевнив Костя.

— Може бути і третій варіант. Ті, хто вже раз використали плоть вінничанина, захочуть використати його і вдруге. Адже людей, які так легко впускають у себе приходьків, не так уже й багато.

— Ти маєш на увазі темних Орба чи темних світу цього? — запитав Костя.

Я подивився на нього здивовано, адже досі він ні чим не виказав, що читає мою книжку.

— Схоже на те, що йдеться про темних Орба, — відказав я. — А темні світу цього мусять сприяти їм у нашому земному вимірі. Таким, скоріше за все, був Солодкий. Ну, це десь так, якби ти поїхав в іншу країну, не знаючи ні її мови, ні звичаїв, а там тебе зустрів би хтось, хто приніс одяг, у який убираються місцеві… У нашому випадку одягом був вінничанин.

Лікар якийсь час розмірковував, а тоді сказав:

— Краще б я його порішив.

— Ти так легко сказав порішив, ніби тобі вже доводилося таке робити, — зауважив я.

— Та ні. Але це той випадок, коли сумління буде чистим.

— А мотиви які? Ти ж його розколов. Більше того — ми вигнали з нього темного.

— Справді. Але не позбавили здатності бути одягом для астрального прибульця. Сьогодні чоловіка відвезуть у катакомби чи ще кудись і заповнять його плоть сутністю з потойбіччя. Можливо, тією ж самою, яка мало не звела мене зі світу…

Костя опустив одну ногу на брук і якийсь час масажував собі коліно. Коли ж опускав другу, то зачепив барсетку і вона впала. У ній було щось важке, бо грюкнуло. Крізь отвір в не застібнутій до кінця змійки я завважив руків’я пістолета. Я не став вдавати, що не помітив, натомість сказав, кивнувши на барсетку, яку він підхопив з бруку:

— З усього, ти капітально підготувався тримати оборону.

Він посміхнувся, не приховуючи ніяковості. А тоді раптом жорстко сказав:

— Нехай тільки станеться щось із Ксилантієм чи кимось із моїх друзів — я пристрелю того розгодованого собаку.

На мить я чітко усвідомив, що всі події, які торкнулися Кості і його друзів, оберталися довкола мене. Я впустив у їхнє спокійне, хоч і не надто сите, існування тривогу. Ні — страх за власне життя.

— Від того кента сходив дух свіжої землі, — тим часом сказав Костя. — І від рудої демониці також. Не переконаний, що запах оранки існує, але мені весь час здавалося, що десь поблизу — свіжо викопана яма, надто ж коли чоловік мочився. Чи має це зв’язок з тим, що його витягли з катакомби, тобто з підземелля?

Ця обставина й мене бентежила. Особливо коли я згадував кручу, де в глинищі знайшли немовля, яке потім стало називатися Алісія Бамбула.

Мене завжди вабило те, що не має пояснення, але реально існує. Ну, наприклад, на цифровій фотокамері великої розподільної здатності зафіксовуються плями, які я вважав оптичними вадами апарата. Коли ж сказав про це Кості, він запитав:

— Які плями? Що ти маєш на увазі?

— Кола світла на знімках цифрової фотокамери — від ледь помітних цяточок, до великих — завбільшки з п’ятак. Я колись вибрав такі знімки і обробив на комп’ютері в графічній програмі. І що ж я побачив? А те, що плями ті лише на перший погляд здавалися світловими. Це джерела енергії, а може, якоїсь матерії, які фонтанують з невидимої оком реальності. Вони нагадують пробоїни між людським світом і іншим — невидимим виміром. Ми бачимо тільки пробоїну і те, що в ній булькотить, а не бачимо того виміру.

— Ага, такі огріхи трапляються на знімках, — сказав Костя, — але я вважав їх атмосферними аномаліями, які людське око не спроможне розгледіти.

— Я чого про те згадав… Чи не є вони — оті зафіксовані камерою цятки — отворами,