Андраш Беркеші - Списоносці

розумів, що тепер саме час для наступу на дівчину. Адже Вероніка може довідатись, що я посадив її брата в тюрму і поставив його в таке скрутне становище. Тоді її думка про мене зміниться не на мою користь. А хіба я мав гарантію, що Сас мовчатиме? Мозок мій працював гарячково, я цілком розумів всю складність свого становища. Що буде, коли начальство довідається про те, що Сас вів подвійну гру і працював у мене за дорученням комуністів? З розповіді Вероніки стало ясно: Сас весь час підтримував зв'язок з комуністами, зокрема з самим Кочмарошем. Завербування Саса було великою помилкою. Треба було мені перед тим вивідати в нього все про зв'язки з комуністами, накрити його на квартирі з ротатором. А я легковажно погодився перенести ротатор до Кочмароша. Нарешті, я ніяк не міг простити собі того, що посадив Саса разом з Кочмарошем, давши останньому змогу передати через хлопця якісь передсмертні розпорядження. Виходить, я сам особисто сприяв цьому. Он скільки дурниць наробив, а в нашій роботі таких помилок не дарують. Як же бути з Сасом? Я не міг допустити втечі Саса, але не-міг і передати його Казмері, бо тим самим поклав би край власній кар'єрі. Я не мав часу для обмірковування справи, яка, кінець кінцем, була цілком зрозуміла і ясна. Сас став мені на перешкоді, заступив мені шлях, і його треба позбутися за всяку ціну.

Від коньяку в голові дівчини трохи запаморочилось. Вона не відводила од мене погляду, довірливо чекаючи відповіді. Я помітив, що очі Вероніки помутніли.

— І це все? А я думав, йдеться про щось серйозніше. О, мій маленький страхопудику! — Я знову налив чарки. — Це ж дурничка. Цьому ми легко… зарадимо. За ваше здоров'я, люба! — Ми цокнулись. Я подумав якусь мить і додав: —І за здоров'я Петера! — Дзенькіт склянок пролунав у моїх вухах, наче похоронний дзвін.

Чи то від хмелю, чи. від моїх заспокійливих слів Вероніка полегшено зітхнула і посміхнулась.

— Ой, як я напилася… Мені так весело… — вона глянула на мене. — Як тут гарно, пане директор!..

— Вероніко… — сказав я м'яко, зловивши її руки. — Не звіть мене паном директором! Адже ми з вами друзі. Правда ж?

Вона пирснула від сміху.

— Як же вас називати?

— Просто Акош. Кажіть: Акош.

— Акош… Акош… — повторювала дівчина моє ім'я з тихеньким сміхом. — Красиве ім'я… Але мені не годиться так вас звати…

— Чому? Мене ніхто так не називає, — сказав я з смутком у голосі.

— А дружина? — здивовано глянула вона на мене.

— Дружина? — Я глибоко зітхнув, похнюпивши голову. В моєму голосі забринів смуток. — Дружина ніколи так до мене не звертається. Ось уже довгі роки від неї тільки і чути: «ви» та «ви». А втім, у мене немає дружини, — прошепотів я розчулено. — Багато років ми живемо нарізно. Вона не любить мене. А без кохання життя нічого не варте.

— Вона вас не любить? — спитала дівчина тихо. — Невже можна вас не любити?

Я підвів голову і глянув на неї.

— Моя дружина кохає іншого, Вероніко…

Я змовк. Мовчала й вона. Ми довго-довго дивились одне одному в очі. Потім дівчина, не зводячи з мене очей, тихо промовила:

— Акош… Бідний Акош… — У цих словах було все: і вибух тамованої жаги, і кохання, і беззастережна відданість…

Дивна людська натура. Навіть у хвилини найвищого щастя, яке дала мені Вероніка, мою душу точила тривога. 3 думки не сходив Петер Сас. Я мимохіть сушив голову, що робити з братом Вероніки. Мені було ясно, що тривалість мого щастя залежить від Саса. Адже він кожної миті міг розповісти Вероніці всю правду про себе. Доброта і лють часто уживаються в людському серці. До Вероніки я був добрим тільки тому, що бажав добра собі. Тепер мені ясно, що коли б я по-справжньому кохав Вероніку, то залишив би її брата живим. Адже я знав, що важив для моєї коханої брат. Проте я цього не зробив…

Петера Саса ліквідували два списоносці. Труп убитого вкинули в Дунай. Так його і не знайшли. Вероніка думала, що її брат за дорученням комуністів утік за кордон. Лише пізніше, в 1947 році, під час судового процесу над старшим лейтенантом Шандором Порпаці, нелегальним керівником «Списоносців», стали відомі деякі подробиці смерті Саса.

З Веронікою я прожив кілька років. Я найняв для неї квартиру в одному з нових будинків, де ми весь час зустрічалися. Допомагав я їй матеріально, бо сім'я Сасів після «втечі» Петера опинилась у скрутному становищі. На утриманні Вероніки лишилась стара сліпа мати та двоє молодших сестер, які хотіли вчитись. Щоб приховати наш зв'язок, я влаштував Вероніку на роботу в торговельному банку. Через рік за моєю допомогою вона найняла скромну двокімнатну квартиру в Зугло — районі Будапешта. Про Петера ми не говорили, але я знав, що Вероніка про нього не забула і чекає від брата звістки. Вероніка лишилась такою ж скромною, простою дівчиною, якою я її знав і раніше. Вона жила ощадно, очевидно, відкладаючи гроші для своєї сім'ї. Їй дуже хотілося, щоб сестри вчилися. Вероніка ніколи не ставила переді мною ніяких вимог, не виявляла бажання відвідувати зі мною товариство, не наполягала й на одруженні. Вона все ще була вдячною мені за те, що я допоміг їй, що не лишив її самотньою і підтримував матеріально її сім'ю.

Магда знала, що в мене є коханка, але поставилася до цього байдуже, бо в неї саме зав'язався роман з Рудольфом Казмері.

Здоров'я Титуса поліпшилось, ми часто бачилися з ним і розмовляли про справи. З різних країн надходили звістки про заворушення — отже, наша організація не спала, списоносці діяли. З часом налагодилась робота і на фабриці. Я залюбки виконував свої обов'язки. Мені дуже подобалось затишне місце директора, яке до того ж добре оплачувалось. Так минуло кілька років…»

Старший лейтенант Када вже давно перестав читати.

В той час, коли відбувались ці події, він ще був малим. Батька Када не знав. Хлопчикові не довелося сидіти верхи