Джон Вейн - Зима у горах

—     Мені було б зручніше одержати їх зараз,— сказала місіс Опора Джонс, — щоб закінчити розрахунок.

—     Можливо,— холодно мовив Роджер.— Але, на жаль, сьогодні неділя, і банк зачинено. А те, що я маю, потрібне мені самому. Зрештою, не я винен, що мене виганяють на всі чотири вітри в неділю вранці.

Він підняв чемодан і повернувся спиною до місіс Опори Джонс.

— У понеділок,— кинув він через плече,— я зайду по чемодан у першій половині дня. Сподіваюсь, доти йому буде дозволено тут постояти.

У відповідь він почув, як зачинилися коричневі двері — без поспіху й без грюкоту, але остаточно й безповоротно.

По дорозі назад Роджер сушив собі голову, дошукуючись причини, чому місіс Опора Джонс так рішуче відмовила йому. У всьому, що трапилося, вважає винним і його? Він згадав, як осудливо вимовив містер Кледвін: «Ваші чудові друзі». Авжеж, оце воно й є. В їхніх очах він паскудив усе селище. Слідом за ним у Лланкрвісі з’явилися бандити. Такого ніколи не траплялось, поки тут не нагрів собі місця англієць. Він приніс із собою звичаї великих міст. А що ви скажете про ту чорняву дівчину з синім автомобільчиком, так-так, про оту, для якої він куховарив і яку хотів покласти до себе в ліжко в порядному домі, хазяйка якого спала тут же за стінкою? Її щастя, що вона відмовилась, безсоромна. Роджер аж ніби чув, як у селищі із смаком плескають язиками.

В той час, коли ці думки снувалися у Роджера в голові, він саме проходив повз каплицю, тільки не свою, не любовне гніздечко містера Робертсона і фрейлейн Інге, що його він захопив, а повз велику, головну, яка ще діяла. В неї вливався тонесенький струмочок парафіян — звичайна мішанина юних (які прийшли сюди через наполягання старих) і старих (яким уже вчувалося шелестіння крил ангела смерті). І все ж таки їхні молитви будуть досить щирими, він це розумів. Вони скоса позирали на нього, коли він проходив повз них із своїми пожитками, і він навіть чекав, що його спитають, у чому справа,— адже багато хто знав його по автобусних поїздках. Проте ніхто до нього не заговорив. У будень, в автобусі, вони охоче розмовляли з ним, бували балакучими, але сьогодні вони йшли одним злютованим гуртом у своїй недільній справі, а він був для них випадковим перехожим, чужаком з чемоданом у руці, приїжджим, який опинився тут не у відпускний сезон.

А ось і його каплиця — його нове химерне пристановище. Сонце блищало на старій масляній фарбі і відбивалося від шиферної плитки покрівлі, створюючи враження середземноморської спеки. Тепер життя було сповнене несподіванок — він розірвав, нарешті, кокон повсякденності. Ввійшовши до каплиці, Роджер побачив, що там заметено, але порожньо. На видному місці лежав вирваний з блокнота аркуш паперу, на якому Райанон написала: «Повернусь пополудні, мушу обідати вдома». Нехай їй щастить! А він дасть тут усьому лад, щоб гідно зустріти її. Зваливши пожитки в кутку, Роджер завзято взявся до діла. Найперше — розпалити в грубці. Він прихопив з собою, загорнувши в газету, трохи трісок і дрібного вугілля. Коли все це як слід розгорілося, підсипав антрациту з ящика. Грубка, як і її довгий чорний димар, нагрілася напрочуд швидко. Тепло! Життя! Роджер відчув, що тепер він може й випити — джипу вій мав скільки завгодно, от тільки не було чого в нього додати. Та це дрібниці: серед мізерного запасу харчів, що їх він тримав у буфеті в будинку місіс Опори Джонс, є цукор. Дві ложки цукру, трішки холодної води, долити по вінця джипу — і можна пити, а єдине, чого він зараз потребує,— це спиртного.

Спиртного й Райанон. Ледь він устиг розкласти принесене (харчі — в буфет, чашки й чайник для заварки — на столик біля раковини, великий чайник — на електричну плиту, одяг — за двері ризниці), коли почувся, стук, і з’явилася Райанон.

—     Ласкаво просимо. Ви не дуже засиділися за обідом.

—     Я відлучилась рівно на годину,—Вона схвально озирнулася довкола.— А тут у вас стало затишно.

—     Це завдяки грубі. Хвалити бога, гріє вона добре.

—     Відчуваю. До речі,— вона вийняла з сумочки ключ і простягнула його Роджерові,— ось що я знайшла. Висів на гвіздку в настінній шафі.

—     Що це? Запасний ключ?

—     Очевидно. Принаймні до вхідних дверей підходить.

—     Яка увага з боку фрейлейн — і ключ, і паливо. Та ще її малюнки — на випадок, якщо нам захочеться на них дивитись.

Райанон сіла, критично приглядаючись до нього і роззираючись навколо.

—     Я принесла грілку. Ковдри треба просушити, перш ніж ними вкриватись. Але ж у вас немає постільної білизни.

Роджер був зворушений. Грілка здавалась йому чудовим свідченням її доброзичливості.

—     О, завтра я роздобуду пару нейлонових простирадл. Нічого мені не зробиться, якщо сьогодні переночую і без них.

—     Слухайте,— сказала вона,— я попоїла, а ви — ні.

—     Зате ви не випили, а я випив,— відповів він і показав на пляшку з джином.

—     Не слід багато пити на голодний шлунок. Бо нап’єтесь, а я не можу залишатися у покинутій каплиці наодинці з підпилим чоловіком.

Він відкраяв шмат чорного хліба, намазав його маслом, поклав зверху три великі скибки сиру й зжував цю споруду в неї на очах.

—     Так воно краще,— посміхнулась вона.

—     А тепер,— сказав він,— я маю право випити ще трохи.

Він хлюпнув у склянку джину, додав води й цукру.

—     А ви не приєднаєтесь до мене?

Вона стиха засміялась.

—     Джин після обіду?

—     Це краще, ніж нічого. Ладен побитися об заклад, що за обідом у вас були самі непитущі.

—     А от і помилились, хоч ви й хитрун,—