Джон Вейн - Зима у горах

—     Що ж,— сказав він, простягаючи їй склянку джину з цукром,— а це на честь недільного вечора. Ваше здоров’я.

—     Ваше здоров’я,— в топ йому відповіла вона й покірно, маленькими ковтками випила жахливу суміш. Вона сиділа на краєчку тахти фрейлейн і зігрівала одну руку, простягнувши її до відчинених дверцят грубки. Затишок! Хто б міг подумати? Роджер присів на тахту поряд з нею.

—     Райанон,— сказав вій. І не впізнав свого голосу: він був глухий від хвилювання,— я хочу зрозуміти вас.

—     Навіщо?

—     А так. Просто хочеться.— Він рвучко провів рукою по волоссю, скуйовдивши його.— Я вже давно перестав розуміти людей. А відколи приїхав сюди, я не зустрів жодної душі, яку зрозумів би хоч трохи. Єдиний, хто завдав собі мороки пояснити, чому діє так, а не інакше, був Дік Шарп. Та й його пояснення виявилися вкрай поверховими, він вдався до них лише для того, щоб виправдати свою підлу поведінку.

—     Отже, вам хотілось би зрозуміти мене просто для того, щоб з когось почати?

—     Ні, не для того. А тому, що ви — це ви. Я ніколи не забуду вас, навіть якщо ніколи більше не побачу. Я думатиму про вас до скопу. Зрештою, я хочу збагнути те, про що постійно думаю.

—     Іноді краще не розуміти.

—     Але не тоді, коли йдеться про вас. Ви така, така...— Роджер безпорадно розвів руками. Він відчував, що сп’янів; хліб і сир не цілком виконали своє призначення. А може, його п’янить присутність цієї неприборканої красуні? — Мені важко говорити,— сказав він.— Я хочу слухати. Розкажіть мені про себе. Як ви дивитесь на світ. Як вам ведеться? Не може бути, щоб на тому довгастому затишному будиночку на схилі гори — з матусею, татком і собакою — під телевізійною антеною зосередилось усе ваше життя.

—     О господи, звичайно ж ні,— незворушно відказала вона.— То тільки його маленька крихта.

—     А в чому ж тоді решта вашого життя? Чим воно заповнене? Про що ви думаєте? Розкажіть мені, Райанон. Я не претендую на ваші почуття, не маю права ні про що вав розпитувати, але поговоріть зі мною.

—     Налийте мені ще джину,— несподівано мовила Райанон. Роджер навіть не помітив, як вона випила те, що він палив їй раніше.

Він приготував їй ще одну чималу порцію.

—     А тепер розповідайте. Тут тепло й затишно, грубка гріє як слід і ви маєте вдячну аудиторію в одній особі. Хіба це не викликає у вас бажання поговорити про своє життя?

—     Я но йду на поводі у своїх бажань. Інакше б я давно вскочила в халепу.

Що це найшло на дівчину? Роджер аж ніяк не чекав від неї і натяку на якийсь внутрішній конфлікт.

Зручних крісел тут не було. Вони задовольнялися тахтою фрейлейн. Але сидіти, коли немає на що спертись спиною, було незручно. Не довго думаючи, Роджер закинув ноги на тахту й простягнувся горілиць. Біля нього ще залишалось чимало місця.

—     Йдіть сюди,— сказав він.

—     Ні, дякую.

—     Слухайте, той, хто розповідає про себе, завжди повинен робити це лежачи. Психоаналітики...

—     Не розказуйте мені казок. Ви ж не...

—     Так, я не психоаналітик, але щира сповідь не принесе втіхи, якщо не дати відпочинку хребту. Слово честі. Хребет — це ключ до всього.

----В такому разі я вважаю за краще, щоб мій хребет залишився рівним.

—     Нехай він залишається рівним,— заспокійливо промовив Роджер,— але надайте йому горизонтального положення.

Він навіть не встиг здивуватися своїй зухвалості, як його рука обхопила плечі дівчини й лагідно потягла її вниз, до себе. На мить тіло в Райанон напружилось, опираючись, потім, коли пружини тахти прийняли його на себе, розслабилось. Мовчки підкорившись, вона лежала поряд з Роджером. Кістки в неї були тендітні, паче в кішки,— серце Роджера шалено закалатало.

—     Це ще ні до чого мене не зобов’язує,— пробурмотіла вона.

—     Авжеж, ні. Тільки розповідати.

—     Навіть і до цього,— заперечила вона,— якщо я не схочу.

З хвилину' вони лежали мовчки. Роджерова рука легко, ніби він сам цього не помічав, завмерла на животі Райанон. Вікна каплиці запітніли, грубка розжарилась до приємного вишневого кольору. Гори надворі завмерли в чеканні вістей із всесвіту.

Вона тихо лежала поряд з ним. Наче вирішила довіритись йому, почуватись і поводитись у його товаристві так само вільно, як і на самоті. Вона, проте, ні на мить не засумнівалась у хтивості його намірів, чудово усвідомлюючи, що ні наміри викликані бажанням торкнутись її, припасти до неї, вп’ястися в неї зубами, оволодіти нею. Вона прийняла його — не як коханця, від якого можна чогось відповідно вимагати, а просто як іншу людську істоту, перед якою немає потреби носити маску. Він розумів це, тому лежав спокійно й мовчки слухав те, що вона почала розповідати м’яким, ледь чутним голосом, який майже не порушував мирної тиші їхнього притулку.

—     Моя мати весь час говорить, щоб я виходила заміж. Вона переконана, що лише після цього, аж ніяк не раніше, для жінки починається життя. І багато дівчат, яких я знаю, думає так само. Вони гадають, що життя до заміжжя — це просто щось несправжнє, якесь тупцяння на місці. Мати радіє, що я працюю в готелі, бо вважає: ця робота дасть мені змогу' спілкуватися з чоловіками, які досягай життєвого успіху і можуть запропонувати мені надійне домашнє вогнище. Послухала б вона, що саме вони мені пропонують!

—     Отже, ви їй нічого про те не розповідаєте?

—     Не можу. Вона подібних речей не розуміє і ніщо її не змусить їх зрозуміти. Вона живе в іншому світі. А батько...— Вона ледь знизала плечима.— Ні з батьком, ні з