Оршуля Фаріняк - Айхо, або Подорож до початку

— Я розумію, друже, що маєш підстави зневажати геліонатів. Та повір: не всі такі недостойні, як ми з Бреагором.

— І Алакег, — поправив я мага.

— Айхо, істинність пророцтва в тому, що його здійсненню неможливо нічим ні допомогти, ні завадити. Якщо ти й справді Обраний, то ніхто і ніщо не зашкодить Лицарю виконати місію.

— Отже, ти теж не впевнений в моїй обраності?

— Ми можемо вірити, але знати напевне — ні.

— А Обраний знає, що Обраний?

— Всі ми прийшли в цей світ з власною місією, але не кожен знаходить сили і сміливість йти шляхом істини. Хтось звертає на півшляху від страху, а хтось так і не ступить на нього від слабкості. Повір, потрібна неабияка хоробрість і віра, щоб служити меті. Всі ми лише слуги, в хорошому розумінні цього слова. А Обраний — найбільший слуга. І якщо звичайна людина проходить важкі випробовування, то випробування Обраного не під силу кожному. От у чому полягає обраність. Але доки Лицар не зрозуміє мети служіння, він ще далекий від істинного призначення.

— Я не знаю мети призначення, — зізнався я.

— Можливо, це спільна з геліонатами боротьба із жерцями? — обережно запитав геліонат.

— Ні, — розумів, що розчаровую Ескалара, але й обманювати не хотів. — Знаю напевне, що хочу служити Світлу.

— Отже, ти в будь-якому випадку на правильному шляху, — з полегшенням відповів маг.

— То ти справді допоможеш нам втекти?

— Так.

— А як же Бреагор?

— Не хвилюйся, Айхо. З вельможею у нас свої рахунки, — і геліонат задумливо глянув у вікно.

— Ти впевнений, що маємо ще час?

— Не хвилюйся, я знаю, де Бреагор. Ще в запасі є днів п’ять, але це максимум. Тримай смолу. Через три дні Зуфар має стояти на ногах. Чуєш, друже? — і Ескалар підбадьорливо постукав по плечу.

Коли маг вийшов, раптом охопила якась дивна тривога. А якщо це чергова пастка? Якщо Ескалар не думає допомагати? Та ні. Я повинен навчитись довіряти людям.

…Смола есеви робила дива. Зуфар поправлявся. На наступний день уже опритомнів і під вечір міг навіть говорити. На другий день з’явився апетит, а на третій, як і передбачав маг, Зуфар став на ноги. Все йшло просто чудово.

— Айхо, чому ти дивишся з таким співчуттям?

Я не знав, що й відповісти. Нестерпно дивитись на обличчя Зуфара, на якому так недоречно оселився жахливий шрам. Та коли я нарешті наважився розповісти Зуфарові, той лише розсміявся.

— Ти що, брате. Тепер я нарешті схожий на справжнього чоловіка! Надто витончене обличчя завжди дратувало! Я нагадував принца, якого усі бережуть, догоджають, здувають пір’їнки. А тепер доведу власному народу, що можу захистити й на полі бою.

Я розсміявся, побоювання, як вітром здуло. Таке міг почути лише від Зуфара.

— Я захоплююся тобою, брате. І люблю ще більше. Якби не ти, я давно пропав би зі своїм песимізмом.

— А це таки правда, — вишкірився друг, і ми кинулись один одному в братні обійми.

— Зуфаре, ти так і не розповів, як вдалося позбутися кайданів на тому клятому стільці?

— О, брате, як бачиш, маю багато секретів. НУ гаразд, гаразд, розповім. Думаю, це і тобі може знадобитись. В Захрейні маю слугу, сивочолого Мегена, якого колись викупив із рабства, подорожуючи Південним Узбережжям. Щоб віддячити, старий попросив залишити його слугою. Так склалося, що на старості літ Меген залишився один-однісінький, без дому, сім’ї, нікому не потрібний. Я погодився, і чоловік став мені не стільки слугою, скільки наставником. Незважаючи на вік, старий навчав мистецтву бою краще, ніж придворні вчителі. Меген багато розповідав про пригоди в країнах, в яких я не тільки не бував, але про які навіть не чув. Саме Меген заклав зернятко любові до подорожей. Дав багато знань, яких не навчають у школах. Серед них і мистецтво відкривати будь-який замок без ключа. Старий казав, що якби я його не викупив, він би спробував втекти, відімкнувши кайдани. Та куди податися, не знав. От така історія, Айхо.

— Тепер ми маємо багато вільного часу, то може навчиш?

— Але попереджаю: потрібно запастись терпінням.

На диво, наука далася мені доволі просто. Вже пополудню я міг відчинити звичайний замок, скориставшись тим, що трапилось під рукою. Шкода, що я не знав цього раніше. Можливо, тоді Зуфар не постраждав би від потвори.

— Чим ви тут займаєтесь? — почули ми голос Ескалара за спиною. — Я дізнався, що Бреагор повертається завтра. Сьогодні вночі вам потрібно вибиратися з Сакарії.

— Вже сьогодні? — спитав я, хвилюючись за Зуфара. — Ти як, брате? — хоча розумів, що наша втеча не залежить від відповіді друга.

Сьогодні вночі наш єдиний шанс.

— Я? Та хоч зараз, аби тільки якнайшвидше вибратися із геліонатського кубла.

Я мовчки спостерігав, як зустрілися відкриті погляди Зуфара і Ескалара, але маг так і не відповів на образливу репліку друга. У кожного з них були підстави чинити саме так.

— Ескаларе, кажи, що нам потрібно робити? — перервав я німу перепалку.

— Чекайте на мене опівночі. Двері в кімнату замкніть. Я прийду, постукавши чотири рази. Ось так. — і Ескалар застукотів по дерев’яному столику.