Валерій Павлович Лапікура - В Багдаді все спокійно

вечір, а в Управі - незадіяний черговий «бобік». Тому службовий транспорт не лише завіз нас обох на Оранжерейну, а навіть зачекав там, щоб потім підкинути додому.

Черговий санітар спочатку неприязно зустрів нас ще з порогу, мовляв, трупам усе одно, а от живі мусять увечері відповідати, а не шастати по моргам. Та дізнавшись, про що йдеться, несподівано зрадів:

- Ну, слава Богу! Може хоч ви нашого студента від «діда Лук’яна» визволите.

- Якого студента?

- Ну, нашого. У нас він тут працював санітаром. А тепер ці придурки, звиняюсь, ваші товариші з міліції його під розстрільну статтю підводять.

- Підозрюваного маєте на увазі? То він санітар чи студент?

- Так вдень він студент, у медичному. А після лекцій і на вихідні у нас підробляє. Батько помер, мама хворіє, а на стипендію хіба проживеш? Навіть на ліки не вистачить.

- Нормальний хлопець?

- На всі сто! Робота у нас, знаєте, яка? А він не скиглить, тільки пре плуга.

- Про плуга треба запам’ятати. Десь використаю. Добре, показуй, що там із медсестричкою содіяли. Бо фотографії фотографіями, а власні очі - то власні очі. Особливо, як не у Сірка позичені.

- Та Господи! Дивіться хоч до ранку! Бо той мент, що її сюди привіз, навіть до сортиру не добіг. Пів коридору обробив. Студент ще за ним прибрав - і така от подяка.

Санітар провів нас досередини, відчинив холодильник, викотив коритце на коліщатках, перевіз його на стіл, увімкнув усе світло, ще раз повторив, що ми можемо працювати хоч усю ніч, а йому треба вертати на пост до дверей і телефону. Бо раптом та ж міліція ще когось притарабанить. Часі такі, що люди жити не хочуть самі - і іншим не дають.

Борис тим часом дістав із шафи довгий цератовий фартух, одяг його, знайшов на поличці чисті гумові рукавички, натягнув, розім’яв пальці і наказав:

- Відійди, а ще краще - вийди. Перекури поки що із санітаром, доки я тут з усіх боків огляну.

- Хто з нас доктор? Роби, що треба. Ти тільки одне скажи: він що, на ній до іспиту з анатомії готувався?

- Ні, там інша техніка розтину. А оцю от… у радянських медінститутах не викладають. Хоча в тому ж ЧК дехто її знав. І навіть бавився. А в Китаї, кажуть, і досі. Але не будемо про це. Йди, не стовбич! Я погукаю.

Покликав він мене через годину. Подякував санітарові, допоміг йому закотити корито назад у холодильник, потім перекурили втрьох у дворі і розпрощалися.

Борис наполіг аби я поїхав до нього, у квартиру на тилах Пасажу. Там заварив міцнющу каву за власним рецептом, розлив по гранчаках коньяк і запитав:

- Твої «конторські» про це вбивство знають?

- Взагалі-то вони не мої, а наші, а оскільки вони мене вже не перший рік пасуть, то якщо і не знають, то вже завтра зранку знатимуть, що капітан Сирота долучив до своєї слідчої справи епізод по ще одному вбивству.

- А по цьому загальному слідству вони щось знають?

- З першої хвилини. А з другої вони від нього відхрестилися. Щоправда, зазирнули якось, поцікавилися перебігом, побажали успіхів і пішли.

- Я б на їх місці бодай із дитячої допитливості встряв.

- Хто їх розбере. У їхньої допитливості своя логіка. Може вони тільки на словах відкараскалися, а насправді знають більше, ніж ми з тобою. Розкажи краще, що тобі наша дівчинка розповіла. Тільки давай спочатку вип’ємо. Бо у мене колотун, як від морозу.

- Пий, наливай, знову пий… головне - слухай. Це не збочення, не урок анатомії на живій людині і навіть не тортури.

- Стривай - ти ж сам сказав, ще й на книжку послався. Наукову, між іншим, а не детектив.

- Олексо, це не тортури з метою здобути потрібне визнання. Це страта. Професійна, холоднокровна страта. Там жодного випадкового порізу. Рука у того, хто це робив, не здригнулася ні разу.

- Доктор, вибачте, я ще вип’ю, бо так нічого й не второпав. До речі, ти ж психіатр, то звідки в анатомії так тямиш?

- А я до кінця третього курсу сумнівався. Бо дуже в хірургію тягло. Зрештою дійшов висновку, що лізти людині в душу без скальпеля набагато гуманніше, ніж з ним. Ти будеш слухати чи ти будеш пити, халявник нещасний?

- Пробач, мовчу, мовчу, мовчу. І слухаю.

- Так от, щодо книжки, яку я читав. І відповідно цієї страти. Вона тричі унікальна. По-перше, офіційно її відмінили ще на самому початку нашого століття. По-друге, вона застосовувалася переважно в Китаї. По-третє - і там вважалась унікальною. Рідкісною.

- А в чому суть?

- У назві. Китайською мовою - «лінь-чі». Найточніший переклад - «нарізка».

- Що? Людину нарізають, як ковбасу чи шинку?

- Саме так, ти ж на власні очі бачив.

- А в чому сенс?

- А в тому, щоб засуджені померли не від втрати крові, бо великі кровоносні судини якраз не пошкоджувались, а від больового шоку. І щоб це було довго. Деяким приреченим навіть вводили легкий наркотик, так, щоб біль не глушило, а лише розтягувало процедуру.

- Надовго?