Томас Тімайєр - Закон Хроноса

принципі, ця стрічка не що інше, як модулятор голосу. Ми використовували її в нашій останній експедиції, пам’ятаєш?

Еліза недовірливо на нього подивилася й похитала головою.

— Зараз це не важливо. Головне, ми можемо розмовляти одне з одним. Ти не проти, якщо я й тобі стрічку надягну? Тоді всі інші теж зможуть тебе розуміти.

— Муєн вле крейє фанта а? Мін, чи ап аншанте.

Нан чи рете йон леспрі.

— Ніяких духів. Це зовсім нешкідливо,— він передав їй стрічку.

Жінка взяла річ у руки й підозріло оглянула. Вона прошепотіла кілька слів, але перекладач не відреагував.

— Так він не працює. Потрібно надягти на шию, ось так,— показав дослідник.— Бачиш? — Він хотів їй допомогти, але Еліза відмовилася.

— Нон, муєн ка фе чи тет у.

— Прекрасно, спробуй сама. Ззаду є дві кнопки. Бачиш? Молодець. Залишилося взяти навушник і вставити у вухо, тоді ти розумітимеш, про що ми говоримо. Так, правильно,— посміхнувся він.— Спробуємо. Ти мене розумієш?

Еліза подивилася на нього з-під нахмурених брів і кивнула:

— Так.

49

— Я Карл Фрідріх. Це Шарлотта й Оскар. Десь іще тут ходить Вілма. Подивимося, чи знайду я її. Вілмо, ти де?

Пташка ківі вискочила з-під ліжка й із цікавістю подивилася нагору.

— Іди сюди,— сказав Гумбольдт.— Сідай до нас.

Вілма покрутила головою й заплигнула на ліжко.

— Привітайся з Елізою.

— Привіт. Я Вілма. У тебе є щось смачненьке?

Еліза відхитнулася.

— Вона вміє розмовляти.

— Точно,— підтвердив Гумбольдт, докірливо подивившись на птаха.— У Вілми є власний перекладний пристрій. Бачиш? Втім, вона все ж таки дівчинка, і мені здається, із задоволенням поласувала б,— він указав на шматочок булочки на столику біля ліжка.

Еліза подала булку Вілмі й хихикнула, дивлячись, як пташка поділила його дзьобом на дрібні шматочки і з’їла.

Професор Вайсшаупт нахилився до Оскара.

— Навіть уявити не міг такого! У вас такі стрічки й у поїздках були?

— Так. Спочатку, щоправда, це був великий ящик,

але згодом його вдосконалили.

— Удосконалили, це ще м’яко сказано, мій юний друже,— сказав професор.— Сенсаційно! Якщо пустити в серійне виробництво, ми всі станемо мільйонерами. Ви думали про те, щоб запатентувати пристрій?

Оскар похитав головою.

— Батько не женеться за грішми. Він достатньо заробляє на замовленнях, щоб займатися подальшими дослідженнями. Більше йому не потрібно. Збирати гроші винятково заради грошей йому б і на думку не спало.

Вайсшаупт підвівся.

— Гадаю, ви маєте над цим подумати. Ви б зробили людству велику послугу, полегшивши взаєморозуміння народів. Але я, природно, не хочу на вас тиснути. Гадаю, в моїй подальшій присутності немає необхідності. Пане фон Гумбольдт, пані Молін, фрейлейн Ритмюллер. Якщо знадобиться моя допомога, покличте сестру, вона мені передасть. Радий був вас бачити,— схилив він голову.

— До побачення.

Ледь доктор покинув кімнату, усі розсілися на стільцях. Гумбольдт спробував торкнутися руки Елізи, але жінка відсунулася. Дослідник кашлянув:

— Так… Я не знаю, з чого почати,— він завагався, уважно дивлячись на Елізу.— Ти й справді не пам’ятаєш, хто ми?

Вона похитала головою.

— Гм,— потер він підборіддя.— Зізнаюся, це несподівано… Можливо, нам удасться розбудити твої спогади. Яку останню подію ти пам’ятаєш?

Еліза вп’ялася в стелю й глибоко задумалася.

— Вогонь,— сказала вона й поворухнула пальцями.— Великий вогонь. Багато людей. Чую музику: барабани й кастаньєти. Я танцюю, мої ноги злітають над землею.

— Танцюєш?

— На землі щось намальоване білим. Величезна змія.

— Дамбала.

Еліза схвильовано закивала.

— Дамбала! Богиня змій. Я маю служити їй.— Обличчя в неї просвітліло: — Я жриця!

— Так. Що ти ще пам’ятаєш?

— На мені напівпрозорий білий одяг. У руці я тримаю куряче перо, просочене кров’ю. Час від часу я малюю на землі символи. Криваві символи. Місце ритуалу освітлене свічками. Навколо сидять люди й розгойдуються в такт музиці. Я танцюю зміїний танець і співаю.

— Танцювальні заклинання твоєї батьківщини. Я бачив цей танець.

— Дамбала говорить зі мною,— вела далі Еліза.— Вона розповідає про те, що відбулося в давньому минулому, і про те, що трапиться в майбутньому. Мені здається, начебто я сама у Всесвіті. Дамбала говорить, що дуже скоро я познайомлюся з чоловіком, який змінить усе моє життя. Він приїде здалеку, з іншої країни. Я танцюю далі, і раптом…— вона замовкла.

— Раптом?

Еліза ворухнула губами, але нічого не сказала. За деякий час вона знизала плечима.

— Нічого,— прошепотіла вона.— Мої спогади на цьому закінчуються.

Дослідник підняв брови:

— Це все? Це останнє, що ти пам’ятаєш?

— Так.

Гумбольдт помітно засмутився.

— Ти не пам’ятаєш, як я підійшов до вас біля багаття? Як літній чоловік узяв мене за руку й представив тобі? Як від тієї хвилини ти вирішила супроводжувати мене й надалі подорожувала зі мною?

Жінка замислилася, але потім похитала головою.

— Зовсім нічого,— зізналася вона.

Гумбольдт відкинувся назад. Він поник і зблід. На щастя, стілець був зі спинкою, інакше б він упав.

— Погано,— сказав дослідник, помовчавши.— Набагато гірше, ніж я думав.

— Чому? — запитала Еліза, але відповіді не отримала.

Гумбольдт склав руки й задумливо вп’явся в підлогу.

— Тепер і я можу поставити кілька запитань,— виявила