Томас Тімайєр - Закон Хроноса

з гарного. Пані Молін вийшла з коми. Судячи з того, що ми бачимо, у неї нормальні психічні й моторні реакції. Вона розмовляє, реагує на подразнення органів чуття — на світло, звуки й дотики. Може піднести до рота чашку, їсти й пити, підвестися й відчинити вікно. Наразі все в повному порядку. Природно, їй іще необхідний догляд, але за тиждень її вже можна відпустити з лікарні.

— Чудові новини! — сказав Оскар із відчуттям безмежного полегшення.— Виходить, після падіння в Елізи не буде ніяких серйозних ускладнень?

— У фізичному плані ні,— відповів доктор.— Рана на голові вже загоїлася, від неї залишиться тільки маленький шрам. Ми наклали шину на зап’ястя, але там тільки невелика тріщинка, і оскільки пані Молін іще молода, ця травма швидко загоїться. Ні, мене турбує її розумовий стан.

— Наскільки все складно? — поцікавився Гум-

больдт.

— Як виявилося, падіння викликало тяжку амнезію. Порушення пам’яті, що стосується спогадів про минуле. Розмовляти з нею дуже важко, тому що пані Молін розмовляє мовою, яку я розумію тільки частково. Іноді мені здається, що вона розмовляє французькою, тільки якоюсь місцевою говіркою, якої я ніколи не чув. Чи правда, пане фон Гумбольдт, що ваша супутниця життя родом із острова Еспаньйола?

— Із його західної частини, цілком правильно. Вона народилася в Гаїті й виросла там. Ми зустрілися дев’ять років тому, і вона зважилася піти за мною.

— Виходить, вона вивчила німецьку мову за короткий час.

— Правда. В Елізи був талант до мов.

Професор засмучено покивав:

— Це підтверджує моє припущення. Розумієте, людина, яка може швидко й добре вивчити мову, у більшості випадків має яскраво виражений музичний слух. У таких людей особлива пам’ять на слова, заснована на конотації, вимові, мелодійності. Вони вивчають мову, як пісню або мелодію. Зовсім не так, як люди, які вивчають мову за допомогою візуальної пам’яті. Ті читають тексти й намагаються зв’язати їх із тим, що вже знають. Таке навчання набагато триваліше, тому що доводиться зв’язувати різні поняття, ґрунтуючись на значеннєвих зв’язках.

— Еліза не дуже добре читала,— підтвердив Гумбольдт.— Але вже коли щось почула, запам’ятовувала відразу.

— Бачите? Саме тут і криється проблема. Якщо аудитивні спогади зникли, у більшості випадків зникає й здатність розмовляти іноземними мовами. Залишається тільки рідна мова.

— Гаїтянська? — втрутився Оскар.— Те, що ми почули, було сказано гаїтянською?

— Припускаю, що так,— сказав лікар.— Але це ще не все. Хоча дослідження в цій галузі перебувають іще на ранній стадії, гадаю, що тут є зв’язок із відчуттям часу. Людині від природи властиве сприйняття часу. Без сприйняття змін часу ми б не змогли ловити м’яч або грати на музичному інструменті, або правильно оцінювати повсякденні події,— ми виявилися б нежиттєздатними. Ми з колегами думаємо, що центр сприйняття часу перебуває на ділянці, що її ми називаємо аудитивною корою головного мозку,— у слуховому центрі. Саме ці ділянки в пані Молін і постраждали найбільше від падіння. Відтак, не лякайтеся, якщо вона нічого не згадає.

— Із нею можна поговорити?

— Так. Але ви зрозумієте її, якщо тільки володієте гаїтянською.

Гумбольдт ледве помітно посміхнувся.

— Нехай вас це не хвилює. З іноземними мовами ми розберемося.

Еліза лежала біля вікна й дивилася на зелений каштан. По його гілках стрибали дві білки, розполохуючи птахів. На губах жінки вигравала посмішка, що зникла, щойно зайшли відвідувачі. Вона підвелася й із цікавістю почала їх розглядати.

— Вітаю вас, пані Молін,— сказав професор Вайсшаупт.— Із вами хотіли б поговорити гості. Ви не будете проти, якщо я поставлю біля ліжка стільці?

— Кийєс йо йє?

— Гадаю, вона хоче знати, хто ви,— припустив доктор.

Посмішка Гумбольдта змінилася стурбованим виразом.

— Виходить, вона справді нас не впізнає?

— Боюся, що ні.

— О, коли так…— він відкашлявся.— Мене звати

Карл Фрідріх фон Гумбольдт. Пам’ятаєш? Ми разом живемо в моєму будинку біля озера,— він потягнувся до жінки рукою, але та відсунулася назад і підтягнула ковдру до підборіддя.

— Карл Фрідріх? Па янм мішурі палі де чи. Муєн па конпран.

Дослідник насупився.

— Ви маєте рацію. Це креольською. Точніше, мовою фаблас.

— Фаблас? — перепитала Шарлотта.

— Рідна мова Елізи. Друга мова на Гаїті.

— Не пам’ятаю, щоб Еліза розмовляла з нами своєю рідною мовою,— зауважив Оскар.

— Тому що це мова рабів,— відповів дослідник.— Не те, щоб вона її соромилася, але нею розмовляють тільки місцеві.— Гумбольдт обперся на ціпок: — Усе почалося з того, що власники плантацій купували африканських рабів, які розмовляли всілякими мовами. Це дозволяло їм сподіватися, що раби не будуть спілкуватися між собою, і це запобіжить бунтам. Природно, така ситуація тривала недовго. Із суміші французької лексики й африканських діалектів виникла гаїтянська мова.— Він дістав із сумки світлу стрічку й підняв її, щоб усі побачили: — Схоже, настав час скористатися лінгафоном. Я дещо розумію креольською, але потрібно, щоб і нас зрозуміли.

Він заправив стрічку під комір сорочки й увімкнув прилад. Пролунало тихе попискування.

Дослідник звернувся до Елізи:

— Еске в ка мішурі метр, коулйє а? — Зараз ти мене розумієш?

В Елізи округлилися очі. Вона так і залишилася сидіти з відкритим ротом, здивовано дивлячись на дослідника.

— Уї,— нарешті, кивнула вона.

Гумбольдт посміхнувся.

— Чудово. Добре, що я вже настроїв лінгафон на фаблас. Це значно полегшить спілкування.

— Сиб а рє мажик.

— Чарівництво? — посміхнувся Гумбольдт.— Ні. Усього лише маленька технічна штучка. Бачиш, ця стрічка приймає твої слова, перекладає їх, і мені здається, що розмовляєш ти. Згодний, технічні подробиці складно зрозуміти, але в