Вадим Миколайович Собко - Справа прокурора Малахова

ми одна душа, ти, напевне, помилявся, — вже не сміючись, сказала Ганна, — а сміятися, коли смішно, мені не може заборонити ніхто.

— Так, так, це правда, — розгублено сказав Малахов, думками кинувшись в інший бік. — А на заводі, значить, іде повторна спроба? Що ж робити? Що ж мені тепер робити?

— Нічого не треба робити! Побажати Басовій успіху.

— Не діжде! — вигукнув Малахов.

Ганна глянула на нього вражено. Промовчати їй, чи все-таки сказати все до кінця? Ні, мабуть, зараз не час мовчати. Вона мусить вимовити все до останнього слова, вона не має права на мовчання.

— Зараз я тебе не пізнаю і навіть боюсь.

— Боїшся? Чого?

— Так, боюся, — ще раз перевірила свої почуття Ганна. — Думаю про тебе і страшно мені стає. Вперше в житті доводиться мені так про людину думати.

— Цікаво. Чим же я тебе так злякав.

— Скажу, тепер уже все до останнього слова скажу. Подумай, як все склалося, — побудували у нас в місті величезний завод, таких у всьому світі небагато, і працюють на ньому люди, наші, радянські люди, хороші, винахідливі. Вони творять велику справу, провадять нечувані випробування; ночей не сплять, всі сили душі віддають заводові. Вся країна дивиться на них і бажає їм успіху, найбільшого успіху. Та, виявляється, є в нашій країні людина, одна тільки людина, яка жадає, пристрасно прагне, щоб цей дослід не вдався. І все це, щоб довести свою правоту…

— І ця людина, звичайно, я? — Голос Володимира Івановича звучав саркастично і злісно, але невпевнено. — Ви в газеті з цим матеріалом виступіть, Ганно Кирилівно, сенсаційна стаття буде.

— Ти краще послухай мене і зрозумій. Озирнися круг себе. Адже поряд тебе нікогісінько немає, ти сам, один, ти лишився в пустелі, ти йдеш один проти всіх і ти, напевне, неправий. І все це тому, що похитнулося твоє становище, кар'єра. Це страшне діло, коли людина не розуміє того, що робиться в країні і опиняється одна, зовсім одна. Хочеш ти чи не хочеш це визнавати, але воно так. Подумай, де ти опинився?

— Неправда, — не бажаючи роздумувати над словами дружини, сказав Малахов, — я нікому ніколи не бажав зла. От не вдасться дослід, тоді всі прокурора Малахова згадають. Я про нашу радянську державу дбаю.

— Ні, не про нашу велику державу, а про свою маленьку кар’єру ти зараз дбаєш, — зітхнула Ганна. — Чому ти такий? Невже ти мене зрозуміти не можеш? Чи не хочеш? Невже тобі своя власна правота, своя репутація дорожча за щастя людей? Мені завжди здавалося, що ти стоїш вище. Невже я помилялася?

— Прокурори завжди і всім здаються безсердечними, кам’яними людьми, — вперто і тупо повторив Малахов. — Обираючи професію, я твердо це знав. Я стою на варті інтересів держави, нічого не зробиш…

— Ні, не всі прокурори такі, — печально сказала Ганна, — тебе навіть твої колеги-прокурори не підтримують — один пішов протестувати, другий забрав справу…

— Падлюки! — знову вибухнув Малахов.

— Ні, вони не падлюки. Вони добре зрозуміли все сказане на двадцятому з’їзді, вони комуністи.

— А я ні?

— Людина, яка опинилася одна-самісінька, яка йде проти великого колективу, не може зватися комуністом.

— Ну, знаєш, — люто зиркнув на дружину Малахов, — ми вже, здається, договорилися до краю.

— У мене до тебе прохання.

— Слухаю.

— На мить, на одну тільки мить стань на мою точку зору і глянь на себе не своїми, а сторонніми очима. Тільки на одну коротесеньку мить.

Малахов замислився. Він не хотів і не мав права погоджуватись з Ганною, але все-таки, не погоджуючись і ніяк не виявляючи цього, примусив себе зробити так, як вона просила, — глянув на самого себе сторонніми очима. Глянув і злякався, так страшно виглядала його самітність серед людей. Адже зовні виходить, ніби справді він бажає дослідові провалу.

Якісь дивні думки лізуть в голову. Все це через Ганну, через її слова. Але в одному вона має рацію — нікого немає поряд Малахова, він іде сам, один, проти течії. Ну, що ж, сміливим людям завжди доводилося йти проти течії. Цього боятися нічого.

— Ні, Ганно, — майже впевнено сказав прокурор, — твій погляд неправильний, і я не можу його поділяти.

На серці у Ганни було сумно і тоскно. Не зміг Малахов зрозуміти свого становища, не стало у нього для того душевних сил, а Ганна не зуміла його переконати. Вона дивилася на свого чоловіка, як на чужу, сторонню людину. Невідомо, хто тому виною, але важко, дуже важко буде їм далі жити поряд.

Задзвонив телефон, і Володимир Іванович незадоволено потягнувся до трубки.

— Міський прокурор Малахов слухає, — за звичкою трохи розтягуючи слова і сам прислухаючись до звучання свого красивого голосу, сказав він.

Ганна слухала його відповіді і сама собі відзначала, як в залежності від того, з ким розмовляє людина, може змінюватися її голос. Так і тепер — інтонація голосу Малахова змінилася від спокійно-впевненої, навіть зверхньої, до запобігливої.

— Слухаю вас, товаришу Косяченко. Так,