Вадим Миколайович Собко - Справа прокурора Малахова

— Дурниці! Хто там може стогнати? — Малахов знову, вже розпачливо, став крутити блискучий диск. — Хімзавод?

Він нічого не міг почути, крім осоружних гудочків у телефоні. Але Ганна ясно чула тихий, протяжний стогін. Він лунав десь зовсім близько. Невже вибух на заводі міг поранити когось тут, в їхньому будинку?

— Ні, там справді хтось стогне, — сказала Ганна і, вже не дивлячись на Малахова, вийшла з кімнати.

Прокурор не помітив того. Зараз всі його почуття, як у фокусі, сходились на одному бажанні — переконатись у своїй правоті, дізнатись про розміри катастрофи і довести всім, всім…

— Хімзавод? Хімзавод? — майже істерично гукав він, і знову кидав трубку, і знову брався набирати номер.

Двері відчинились, і хтось увійшов до кімнати. Малахов все ще гарячково крутив диска, а йому слід було б глянути в другий бік. Це ввійшла Ганна, підтримуючи Широкова. Старшина міліції стискав руками голову і переживав пекельний біль, бо очі йому закрилися, а все обличчя звела страдницька гримаса. Він намагався стримати тихий стогін і все-таки не міг.

— Зараз, Хомо Іллічу, — заметушилася Ганна. — Зараз зробимо холодну примочку…

— Хімзавод? Хімзавод? — повторював Малахов.

— Та облиш ти, — крикнула Ганна. — Нема чого хімзавод викликати. Не було ніякого вибуху! Це Хома Ілліч Широков упав з шафи.

Малахов став на місці, ніби закам'янілий. Слова Ганни були для нього просто незрозумілими, немовби вимовленими чужою мовою…

— З якої шафи?

— Люстру хотів… — простогнав Широков, — люстру хотів витерти… Я одною ногою на шафу став… на швабру сперся. Шафа похитнулась, а я…

— А ви…

Ганна уявила собі всю цю картину — політ Широкова, глухий удар — і раптом засміялася. Хвилина для сміху була явно недоречна, але стримати себе вона не могла. Поглядаючи то на чоловіка, то на старшину міліції, вона сміялася заливчасто і весело.

— Ганно, я не можу зрозуміти твого абсолютно неприпустимого сміху, — крикнув Малахов.

— Соромно над людиною сміятися, — сумовитим басом прогудів Широков.

— Ох, пробачте, це я не з вас сміюся, — Ганна затамувала сміх.

Вона глянула на Малахова, на телефон і знову ледве стримала сміх. Давно вона вже так не сміялась. Та за старою прикметою, хто весело сміється, неодмінно плакатиме.

«А от я не буду», вирішила Ганна.

— Смішно тобі! — вже люто кинув Малахов. — Добре сміється останній! Можеш бути певна, твоя кохана Басова рано чи пізно свої десять років дістане, і ніхто — ні Іван Семенович Зуб, ні сам прокурор республіки її не врятує.

Тепер Малахов переніс свою гнівну увагу на Широкова і зневажливо виголосив:

— А ви, старшина міліції! Охоронець порядку і спокою. З шафи гепнув! Швабра не витримала! Ганьба! Швабра!..

Ганна вже опанувала себе.

— Ну, що, Хомо Іллічу, легше? — часто і легко дихаючи, запитала вона.

— Ох, легше, — старшина міліції все ще стискував руками голову, ніби боявся, щоб череп не розвалився. — Вже легше. Правду кажете, товаришу прокурор, — ганьба. І як та Марина завжди до люстри діставала, зрозуміти неможливо… Пробачте!

Він замовк у глибокому каятті, потім згадка про дружину і сина прийшла знову, і Широков, забувши біль, схопився на ноги.

— Поспішати треба! — вигукнув він. — Однак, я цю кляту люстру все-таки витру.

І, виголосивши цей бойовий клич, він кинувся до дверей, зовсім забувши про біль і величезну гулю, яка вже почала рости на лобі.

— Бажаю успіху, — іронічно сказав йому вслід Малахов, пройшовся по кімнаті, з ненавистю позираючи на телефон і уявляючи, як ганебно це виглядало, коли стояв він там, крутячи клятий диск. Прокуророві було боляче, прикро, соромно.

Але найгострішим відчуттям було розчарування. Воно пекло наче вогнем.

«А може, може, все-таки був вибух, — думав Малахов. — Може, все-таки подзвонити на хімзавод?» Злий сам на себе, він відкинув цю думку: якщо така туша гепне з шафи, то будинок не тільки затруситись, а й завалитися може. На нижньому поверсі напевне стеля посипалась, чорт би його забрав, цього старшину. Але все це дрібниця, дрібниця і нічого тут особливо замислюватися. Є більш важливі проблеми і найгостріша з них — Ганна.

Малахов кілька хвилин дивився, як дружина малесенькою хусточкою витирає очі. Це вона сміялася з нього, сміялась у таку скрутну хвилину, коли йому хотілося ревти від розпуки. Невже він так мало знав Ганну, невже помилявся все життя? І, намагаючись надати своєму голосу переконливої і трохи скривдженої інтонації, Малахов сказав:

— Я все розумію, Ганно, але душі твоєї зараз зрозуміти, пробач мені, не можу. Як ти в таку хвилину, коли мені важко, до крику важко, могла сміятися в присутності сторонньої людини та ще й натякати, що смієшся з мене. Ні, мабуть, мені тільки здавалося, що ми з тобою одна душа, що знаю я тебе, як самого себе. Мабуть, я помилявся, і це гірко, дуже гірко.

— В тому, що