Вадим Миколайович Собко - Справа прокурора Малахова

class="book">— Ти говориш якісь прописні істини, і я не знаю, для чого це тобі потрібно, — сердито відповів Малахов. — Звичайно, дев’яносто дев’ять і дев’яносто дев’ять сотих процента радянських громадян — чесні люди. Але ж є якась частка того останнього процента, і саме на неї припадають оті людці з хімічного заводу.

— Щодо процентів — не знаю, може, ти правий, а от щодо інженерів хімічного заводу, то ти помиляєшся напевне. І найкращим доказом їхньої чесноти є саме те, що вони зараз роблять.

— Приховати сліди злочинів — от їхня робота. Для них зараз це найголовніше.

— З твого погляду, може, і так. Ти, напевне, зробив би саме так, якби опинився на місці Басової…

— Я ніколи не можу опинитися в її становищі!

— І це правда. В її становищі ти опинитися не можеш ніколи. А щодо замітання слідів, то мушу визнати: якщо Басова це і робить, то спосіб вона обрала трохи дивний.

— Що це значить?

— Зараз на заводі іде повторне випробування ігнатьєвського винаходу. Повторне.

— Уже?

— Так, уже. Зараз іде підготовка, завтра вранці почнеться самий дослід, післязавтра пластмаса лежатиме у Басової на столі.

— Значить, уже, — прошепотів Малахов.

Ганна мовчала.

— Там не може бути успіху, — прохрипів Малахов. — Навіть сам винахідник, сам Ігнатьєв, від цього досліду відмовився, бо нічого хорошого з того не вийде. Спеціально приходив до прокуратури.

— Боягуз, і більше нічого, — знизала плечима Ганна. — Я думала про нього інакше.

— Він не боягуз, а може, єдиний серед усіх них чесний і по-справжньому далекоглядний інженер. Крім того, він дуже талановитий.

— Це я вже чула.

— Звідки ти знаєш про цю спробу? Це точно?

— Точно. Перешкодити їм ти вже, на щастя, не можеш.

— Так, не можу. Ну, що ж, хай пробують, хай пробують. Їм ще не раз доведеться згадати прокурора Малахова, доведеться згадати мої слова. Хай пробують, хай пробують, чорти б їх пробували….

Він спинився, вражений новою думкою, потім сказав:

— А твоїх слів, твого настрою я зрозуміти не можу. Мені здається, в глибині душі ти рада, що в мене забрали цю справу, рада, я це ясно бачу, рада.

— Якщо хочеш знати правду, — так, рада. Кажу цe тобі одверто.

— Я так і думав, так і знав! Рада! Ти не хочеш подумати про долю людей, які зараз наражаються на смертельну небезпеку, не думаєш про гроші, витрачені даремно, не думаєш про те, що знову може прогриміти страшний, ні з чим незрівнянний вибух…

Він сказав ці слова і завмер. Глухий, важкий удар струсонув стіни. Затремтіла підлога, жалібно дзенькнули скляні абажури в люстрі, задзвеніло віконне скло.

Малахов закляк на місці, злякано прислухаючись. Це скидалось на чаклунство: не встиг сказати — і вже…

— Що це? — крикнула Ганна.

— Хочеш знати, що це? Це злетів у повітря твій другий дослід, це знову викинуто мільйони, а може, і людей побито! Розумієш ти — людей!

— Бути не може!

— Ще як може! Хто говорив, хто попереджав? Прокурор Малахов! А його не слухали! Тепер маєте!

Охоплений радісним збудженням, він підбіг до телефону і, намагаючись швидше переконатися у своїх здогадах, став набирати добре знайомий номер. Пальці не потрапляли в потрібні дірочки, номер зривався, плутався. Ага, от, нарешті гудить.

— Хімічний завод? Що? Приватна квартира? Пробачте.

Знову швидко, гнаний нетерпінням, набрав номер, і знову невдало: зайнято. Знову взявся Малахов крутити диск, йому треба було пересвідчитись у своїй перемозі.

Ганна сиділа на тахті, дивилася на чоловіка і боялася його. Так, це вже ясно, там десь сталася катастрофа, а він радіє. Стало страшно. Вона не могла примусити себе навіть дивитися в бік збудженого Малахова. Зловила себе на несподіваній думці і ще більше спохмурніла. Подумала про Боровика. Як добре, що він у лікарні. Він, напевне, опинився б в самісінькому пеклі вибуху… Та яке їй діло, чого вона має переживати за нього?

— Хімзавод! Хімзаводі— все ще ніяк не міг додзвонитися Малахов, лютуючи біля телефонного апарата.

Ганна раптом сказала:

— Тихше.

— Хімзавод? — Малахов був надто захоплений, щоб звернути увагу на це звичайне слово. Зараз все життя його зосередилося на одному бажанні — додзвонитися до хімзаводу і пересвідчитися, в усьому пересвідчитися.

— Почекай! Не кричи так! Тихше! — голосніше сказала Ганна.

— Чого чекати? — не розуміючи, подивився на неї Володимир Іванович, і погляд його ясно говорив — нічого на світі в цю мить не може бути важливіше за відповідь з хімічного заводу.

— Одну мить почекай, — наказала Ганна. — Може, це якась галюцинація, але мені здається: хтось стогне…