Вадим Миколайович Собко - Справа прокурора Малахова

це я, вітаю вас. На засідання бюро обкому? Коли? Негайно? Дуже добре… Так, я зараз буду, через п’ятнадцять хвилин. Тут близько, дякую. Які матеріали треба узяти? Ніяких? Це точно? Добре, зараз буду.

Поклав трубку і мить, не відриваючи від неї руки, ще раз зважив усю розмову з помічником першого секретаря обкому Косяченком. Чого його викликають? Добре це чи зле? Та, власне кажучи, чого йому хвилюватися? Ходив він на такі засідання вже не раз і ще сотні разів ходитиме. Нічого тут особливо роздумувати?

— Мене на бюро обкому викликають, — сказав він і докірливо подивився на Ганну. — Стривожила ти мені душу своїми словами. І дуже образила. Тобі не хочеться нічого сказати на прощання.

— Ні, — уважно стежачи за кожним кроком чоловіка, відповіла Ганна.

— Гаразд, ми продовжимо розмову, коли я повернусь. І тоді ти побачиш, як неправильно оцінюєш людей…

— У нас більше ніколи не буде розмов на цю тему.

— Так, звичайно, дуже неприємно розмовляти, коли почуваєш себе кругом неправим.

Йому треба було поспішати, не бігти, а на крилах летіти до обкому, а він все ще зволікав, бо йому здавалося, що тут ще не сказано найважливіше… що не за ним лишилося останнє слово.

— Іди, будь ласка, — сказала Ганна, — мені зараз важко з тобою говорити.

— Звичайно, важко, коли бракує доказів…

— Іди, — стомлено повторила Ганна, їй зараз хотілося тільки одного: не бачити перед собою обличчя власного чоловіка.

Все ще відчуваючи незручність, не знаючи, як попрощатися з Ганною, він підійшов до дружини, але вона дивилась кудись за вікно.

— Іди, — монотонно повторила Ганна.

Малахов вийшов. Поспішні кроки його задріботіли в коридорі. Тихо стало.

Весь цей час Люба лежала на своєму вузенькому ліжку, застиглими очима дивилася на вікно, вже не ясне, а по-вечірньому сіросинє, і думала, думала. Ще ніколи в житті не доводилося їй шукати відповіді на такі складні і болючі питання. Досі мама завжди вирішувала за неї все до найменших дрібниць, а їй, Любі, залишалось тільки покладатися на мамин авторитет і слухатися. Але тепер все змінилось, і якісь дуже відповідальні, важливі рішення треба приймати самій.

Невідомо, як далі складеться життя, але ясно тільки одне — з Малаховим під одним дахом більше жити не можна. Невідомо звідки прийшло таке переконання, але Люба напевне задихнеться, якщо й далі чутиме його впевнений голос. Про що вони там говорять з мамою? Це він вже з роботи повернувся, але чомусь раніше, ніж звичайно. От двері стукнули, це, мабуть, Зоя Василенко пішла, бо тепер чути тільки два голоси — мами і Малахова. Слів розібрати не можна, але голоси весь час переплітаються, змагаються між собою.

А це що таке? Якийсь грім? Упало щось у сусідів? А, Володимир Іванович, мабуть, дуже злякався, по голосу чути. Мама щось говорить… А це чий бас? Ага, видно, Широков зайшов.

От вони поговорили, зник міліцейський гучний голос, і знову переплітаються, ніби борючись між собою, запальна мова Малахова і короткі, уривчасті мамині слова. Про що вони говорять? Нічого не почуєш та й дослухатися не треба.

Люба згадала свої відвідини лікарні і знизала плечима, ніби відчувши холод. Туди неприємно ходити, але вона піде ще навіть десять, сто разів, аж поки Сергій Петрович Боровик не видужає.

Чому мама дурила її? Навіщо? Кому від того було добре? Мамі? Ні, цього бути не може. Малахову? Він з’явився мало не через рік після розмови про смерть батька, отже, і знати нічого не міг. Кому ж мало бути від того добре? Їй самій, Любі? Про таке навіть подумати страшно.

Нічого-нічогісінько не знає Любочка про Сергія Боровика, а мусить все знати, мусить, обов’язково мусить, бо вона його дочка… І вона знатиме все! Не може бути, щоб її батько був поганою людиною. Як урвався його голос, коли він стояв біля піаніно, дивлячись на своє власне фото. Тоді ж здавалося, що це від втрати крові, але тепер Люба знає справжню причину, і ніхто на світі, навіть мама, не зможе приховати від неї правди.

Швидше б уже кінчала вона там, у тій кімнаті, свою довжелезну розмову. Треба про все поговорити з мамою, вдвох вони надумають, як жити.

Ага, нарешті, здається, стукнули двері. Малахов пішов. Тихо в квартирі, аж моторошно стає. Зараз треба піти до мами. Якою буде вона, ця розмова? Та вагайся, не вагайся, проминути чи відкласти її не можна, отже, треба вставати з ліжка і йти до їдальні.

Люба встала, коротким різким рухом розправила стрижене волосся, підійшла до дверей і спинилася. Страшно зробити цей останній крок і переступити поріг.

Вилаяла сама себе за нерішучість, вже не вагаючись, штовхнула двері і вийшла до їдальні. Мама нерухомо лежала на тахті і дивилася на темносинє вікно. Про що вона думає? Чому вона колись, десять років тому, сказала Любі неправду?

— Це ти, Любчик? — ворухнулась Ганна. — Хочеш засвітити світло? Поночі вже..

— Ні, не треба світла, — сказала Люба, теж дивлячись на синє вікно і присідаючи біля мами на тахту.

— Ти щось хотіла?