Микола Смоленчук - Смутна доба

Скоро гетьман потонув у царстві подушок, підбитих дбайливою жіночою рукою. Всю ніч провів у сідлі, навіть його залізного здоров'я не вистачало. До гетьмана їхали далі, але чогось суттєвого вони не везли. Старший джура вирішував усе сам.

Гетьман прокинувся швидко, як і заснув. Лише раз зайшов на подвір'я, густо заселене козаками та їхніми кіньми. Проте встиг угледіти гарненьку попівну, та подарувала сагайдачному усмішку, прямуючи до флігеля в глибині саду.

«Дружина протоієрея — ласий шматочок! І де він, старе луб'я, узяв таку гарненьку?! А ти вигнав її з жіночої половини у флігель!»

З ліквідацією орди нічого не виходило, а тут ще попівна. Настрій зіпсувався остаточно, в перервах між зустрічами старшин, до глупої ночі чадив тютюном, міряючи жіночі покої.

Мав гетьман славу, та не мав долі. Колись і в його просторому київському домі жила дружина, красуня Анастасія, та загубив її за походами. Кажуть же козаки — проміняв жінку на тютюн та люльку! Хочеш стати ченцем — віддайся богу повністю! Так і козацькій службі, якщо тобі путнього супутника життя вибрати не вдалось!

Намагався завести іншу, та не вийшло. Тепер уже й не шукав, хоча не обходив залітного щастя.

Надворі накрапав дощ. Козаки розтягли табір на увесь двір, щоб мати простір, якщо доведеться цілитись з рушниць.

— Одсирів — гаспидський порох! — почув гетьман десь од воріт.

Постояв якийсь час, і, махнувши рукою, повернув у садок до флігеля, обережно ступаючи чобітьми на мокру траву.

Повернувся він до відведених йому покоїв, коли уже починало світати.

— Джура, кого там ще принесло? — випустив з сіней хмару тютюнового диму.

Їх, козаків, набилася повна його кімната. Розмістилися хто на чому, поламали подушкові гори.

— Дощ загнав, батьку!

— Дощ — так дощ! Тихо, нехай сплять. Там ще якась хижка. Передрімати б!..

Втомлено прочинив дверці боковки і зник в ній.

Був гетьман людиною хороброю, ще раз довів те на Гнилому Ташлику біля Кам'яного броду. Звідки їх, голомозих, стільки взялося, накрили невелику групу козаків, одірвану від головних сил. Вони навіть не підозрювали про небезпеку.

Сагайдачний наче тільки й чекав татар — накинув вуздечку на гриву гнідого якнайміцніше, поцілував коня у голову і погнав назустріч татарам.

Нападники кинулись за здобиччю, у добрих якостях коня вони зорієнтувалися одразу, а козаки тим часом провалились у ближню балку, і слід їхній зник.

Трапилось те під кінець походу, коли відтиснута козаками орда повалила в татарські поля.

— А кінь, бачте, не дався, сам прийшов до хазяїна! — промовляли козаки, спостерігаючи за його поверненням.

— Привчений!

А Сагайдачний, повертаючись до Києва, згадував Богуслав.

Знаходились вони у круглому залі центральної вежі родового замку Острозьких, де через багато віків діятиме музей рідкісної української книги. Тарануха стояв перед просторим дерев'яним кріслом з різьбою на високій спинці, князь сидів важко, як і належало людині восьми десятків літ. Вів себе Острозький в присутності давнього рукодайного[186] слуги не по-княжому вільно, вразив Тимка вірою у якесь майбутнє.

— Ми ще поїдемо до Києва, козаче! Перебудемо зиму, а навесні поїдемо!..

Хоч видно було, що до Києва йому уже не їздити.

З віконець бійниць проглядалися рівнинні волинські далі, покриті суцільними лісами, вдалині наступали на них зелені остроги Карпат. Башта замку на недоступній висоті крутої гори, звідси півсвіту побачиш. Трохи вниз по річці козак розрізнив голубі бані монастиря, до якого їздив колись на зустріч з отцем Даміаном, братом Северина Наливайка. Це було літ двадцять тому — як летить час!

Князь нарешті вибалакався і запитливо звів на козака по-молодому гострі очі під сивими острішками брів. Тарануха щойно повернувся з Самбора. Розповідав князеві, що дізнався про самозванця. Молчанов, видно, не з хороброго десятка, вперто сидів у Самборі.

— То добре, що він сидить, для віри православної добре! А що твій холопський воєвода?

Відтоді, як Болотников покинув Самбір, пройшов час, та козак почав розповідь з перших його кроків. Що бачив і що принесли йому з московської землі. У Путивлі «холопський воєвода» справді одержав дванадцять тисяч чоловік і повів їх на Комаринську волость. Покордонні міста здавалися без бою, за місяць до нього перекинулось чотирнадцять міст. Шуйському не вдалося зупинити Болотникова під Кромами та Єльцем. Повставали місцеві