Роман Іванович Іваничук - Сліди на піску

нікого не було, прикладав вухо до дверей вітальні й наслуховував, як розмовляють між собою не зняті зі стін портрети Шевченка і Франка, й говорили вони, чув це виразно, про сором невільника.

Й думав тоді Назарій про Довбуша, який колись у Карпатах, воюючи за волю, той встид долав.

А одного разу трапилося таке…

З Хімчина до Боднарівки надійшла вістка, що польські гірські стрільці, яких смоляками прозивали, разом з місцевими запроданцями – пушкарями – викурили із Довбушевої печери під Чорною горою останнього опришка Петрика, котрий із загоном збойників протягом року нападав на мандаторії в Кутах і Теребіжі, спустошував їх, не залишаючи у поліцейських гарнізонах ні живої душі, та ще й до катуші в Устєріках добрався й закованих у кайдани в’язнів визволив.

Однак прийшла-таки до опришків судна година: три роти смоляків обступили Чорну гору, запалили висушений гарячим літом хмиз, й гора спалахнула, мов купальська ватра. Хлопці, яких не задушив дим, розбіглися по бескеттях, де їх смоляки виловлювали, мов загнаних вовків, і без суду вбивали, – тільки невловимий ватаг Петрик вислизнув із пастки і пропав у ростоцьких лісах.

Дізналися боднарівці, що Петрик переховується в колибі на Шпаєвській горі й до села рідко навідується, бо маєтні ґазди наглухо зариґлювалися на своїх обійстях, а бідні, які розбою не бояться, допомогти не мають чим, – то бачили його пастухи на Пиконівському перевалі, звідки видніє запропащена в глибокому виярі жменька хаток, й туди Петрик іноді сходить з перевалу – з рушницею й вінком набоїв на чересі й підхарчовується в людей, у кого хата не на замку.

Тож зашелестіли шепоти в Боднарівці – що робити, бо ж досі жилося спокійно, тільки й того, що матері дітям на сон казки розповідали про безстрашного Довбуша, котрий віддавав бідним відібране в багачів золото, та ніхто того ватага увіч не бачив. А нині ось живий опришківський нащадок ходить озброєний, а яку він думу має про Боднарівку, того ніхто не знає і знати боїться – минулися збойницькі часи, й лише у сільських читальнях оживають опришки на сценах, й валить люд до Гаврилишиної стодоли, яку в Боднарівці за театр мають…

У неділю в селі чекали на виставу за п’єсою Гната Хоткевича «Довбуш», й знали про це не лише селяни, а й матіївська поліція, яку завбачливий сільський солтис на всяк випадок повідомив про виставу, бо стало боязко – ану ж сам Петрик з’явиться на сцені…

Назарчик прибіг до стодоли задовго до початку дійства, це ж бо той самий Довбуш, про якого наслухався й начитався, стане перед людьми у гуцульській вбері з крісом на плечі й пістолем при боці.

Й здивувався хлопець і тривога його дійняла, коли серед людей, що сходилися до стодоли, побачив ненависних поліцаїв у темно-синіх мундирах і рогатівках, й водночас люта злоба втішила його: бояться, таки бояться зайди навіть накостюмованого опришка, й ще дужче роздмухала дитячий гнів розмова поміж ґаздами:

«Чули-сьте, виставу комендант поліції заборонив!» – й показували вуйки на офіцера, який стояв при вході до стодоли.

Назарчик підступив до поліцая і увіп’явся в нього лютим поглядом, аж той стетерів, змахнув рукою перед очима хлопця й прошипів:

«Czego tak patrzysz na mnie, mały opryszku?»[24]

Однак вистави ніхто не забороняв. Розсунулася завіса, й глядачі побачили на сцені гурт збойників, що сиділи за ватрою і співали сумну пісню: «Як сніги упадуть, головой наложим, не будем співати вже тут».

До них підійшла писана красуня й виклично заговорила:

«Кому Штефан Дзвінчук, а кому Довбуш!»

А тоді сталося несподіване й страшне. На сцену вийшов сам Довбуш, та не в барвистому байбараку, а в сірій сардачині й з блискучим револьвером у руці. Й перестрашений люд загомонів у залі:

«Та це ж Петрик!»

Чоловік у сардачині зупинився перед акторами, які співали біля ватри, пісня стихла, й загорланив, аж з подрі на голови глядачам посипалася потеруха:

«Довбуша вшановуєте, волю прославляєте? Таж не вам, не вам ходити в опришківських чересах!»

Він приклав револьвера до грудей, вистрелив і впав навзнак посеред сцени.

«Довбуша вбили! Довбуша вбили!» – закричав Назарчик, вибіг зі стодоли на толоку й помчав додому кликати батька.

…Два дні пролежав хлопчик в непам’яті, вчитель приводив його до свідомості, а він водно викрикував у гарячці:

«Йому бухала з грудей кров – така червона, червона…»

Тоді вперше втямив Назарій, що боротьба за волю має червону барву.

Від Пруту накотилася хвиля мряки, заслонивши сивою мережкою четверте крісло. А до Данила прийшла згадка, яку він міг би вставити у спільний побратимський діяріюш. Була вона на позір не такою вже й важливою, проте додавала до образу Назарія суттєвий штрих…

Від косівського тракту, що розділяв на обаполи запрутське Покуття, брала початок глибока ущелина, поросла вільховим чагарником. Вгризалася вона вістрям у підгір’я й, допавши до Волової гори, розполовинила її: правий схил належав учителеві Пігуляку, а лівий обробляв Данилів батько, й розмежовував ґрунти тихий потічок, що сльозився дном ущелини, впадаючи до річки Березівки.

У тій ущелині малий Данилко виліпив греблю, загативши струмок, й коли там утворився невеликий став, запустив у нього виловлену саком у Березівці форель. Риба швидко розмножилася, й Данилко разом із сусідським хлопчиком Назарієм у вільний від праці час просиджували над ставком, любуючись срібнобокими пстругами, що шугали