Богдан-Ігор Васильович Антонович - На другому березі (збірник)

надаремне будить дальні Трої. З очей героїв зерно дзьобають бездушні щиглі. Заходить Зорелев за тінь епохи золотої. ЧАРГОРОД, АБО ЯК НАРОДЖУЮТЬСЯ МІТИ Найблакитніше з всіх блакитних див — занебо, що, як вогонь з-за мряки, світить з-поза ночі. Хто-небудь зір до неба звів де-небудь, вгадай, чи сон, чи серце, чи воно шепоче! Найблакитніша з всіх ночей блакитних — наша. Хто-небудь та де-небудь хай зо мною кличе! Ця пісня нас не зрадить — срібний чад і чаша, я присягаю вірність перед зір обличчям. Хто без зорі йде в світ — вже без зорі назавжди. Той, хто з життям не замирився — все самотній! Зоря втинає срібні коси на могилі правди, і, наче темні грона, висять дні скорботні. Мов піна на питві краси — гірке мистецтво, і муза, що в саду плекає левенята, веде своїх обранців на хмільне купецтво, щоб продали ночам, на що душа багата. Питаєш, як оці зродились вірші — міти, як муза мітотворна діє своїм впливом: руїни царств червоних куряться до світла, неземний царгород — Чаргород над заливом. Тече дванадцять рік крізь солов’їне місто, в тонку пастушу флейту дме вітрів дозорець, музики білий мур, і стріл крилаті вісті, достойний лев, слаба людина й вірні зорі. ПІСКИ Пустині мідне озеро, й кощаві скелі, червоні і глухі рівнини летаргії. Лілеї зір сходячих клоняться пустелі, що грізно підіймає гриви суховіїв. Порожня і дірява сонця шкаралуща, що, наче скорпіон, само себе вбиває жалом свого проміння, й на червоних пущах душа його крилата й звільнена від форми ширяє в просторах, аж за зеленим краєм, за муром ста ночей, що фосфорні та чорні, спочине у вулканах сонних і погаслих. Отут колиска бур поснулих в скельних яслах, тут родяться вітри, що на сто крилах згодом стяги червоних заграв хилять понад сходом. Кубло орлів поразки вигнаних з прараю квітчає лисий шпиль, де мідну ніч вітають лілеї зір сходячих й ос грайливі перли в тонкій, ледь-ледь помітній неба оболоні. Піски плащем червоним на пустелі лоні зірвалися до льоту, впали і завмерли. І тільки вдумливі й премудрі іхневмони,[70] до вітру лір приклавши уші, чують дзвонів підземних таємничий і далекий поклик. Піски і зорі завирують крутежами, і скелі залопочуть, мов на вітрі щогли. Пустиня, мов левиця, у півсні й пів’яві грудьми ста бур зітхає й попіл червонавий, мов хмари з сірки й крейди, вдихує, просохла. На бурунах піску качаються шакали, їх очі, мов монети божевілля, впали у гирла куряви і у безумства ями. Це будяться міста прадавні під пісками. ХОРОВІД Танцюють татуйовані дівчата на майдані мрії, пісок палючий під стопою, мов смола червона, тане,