Богдан-Ігор Васильович Антонович - На другому березі (збірник)

і я з-перед ста сотень літ різьблю на бубні сонця танець, лопочуть два кийки, мов крила птаха, що з похмілля мріє. Прощальним співом спалахнувши, гасну, наче сонна хмара, танки дівчат прикриє папороть, немов землі долоня. Вертаються з узгір'їв тиші дивні хороводи й клонять обличчя з міді під букетами вечірнього пожару. За берегами смутку, де лягла відвічна ніч зелена, за сімома верхами й сімома морями, в край таємний маєстатично сходять буйволи червоні на підземні левади, де засяє їм умерле сонце — диск з ебену. ЗАТЕРТІ СЛІДИ Багрянородна ніч. Тривожний серця токіт.[71] Земля і кров. Пливем у вир затоки квіття. З Провалля Зради шепіт. Ляк — мов птах стоокий. Одне на одному шарами сплять століття. Джмелі — у вухах пальми золотаві кільця і місяць, мов кораль на шиї бога Півдня, на кучерах агав браслети багрокрильців, не урна в барв узорах — це високорівня. Вперед! Фосфоризують непрохідні багна, земля видихує люльками квітів запах, і фарбою цеглястою малює янгол новий потопу план на зорях, мов на мапах. Я жив тут. В неоліті… може, ще давніше… Мої малюнки буйволів замазав місяць. І фосфор ночі, й оливо землі гнітуче, що серцеві тяжать, та серця не помістять. ПІСНЯ ПРО НЕЗНИЩЕННІСТЬ МАТЕРІЇ Забрівши у хащі, закутаний у вітер, накритий небом і обмотаний піснями, лежу, мов мудрий лис, під папороті квітом, і стигну, і холону, й твердну в білий камінь. Рослинних рік підноситься зелена повінь, годин, комет і листя безперервний лопіт. Заллє мене потоп, розчавить білим сонцем, і тіло стане вуглем, з пісні буде попіл. Прокотяться, як лава, тисячні століття, де ми жили, ростимуть без наймення пальми і вугіль з наших тіл цвістиме чорним квіттям, задзвонять в моє серце джагани в копальні. ОКЕАНІЯ, АБО В ДОЛИНАХ МОРСЬКИХ ЛЕВІВ Оманює зеленим і холодним світлом підводне сонце у долинах коралевих, де в кучерях топільниць мертві перли квітнуть і сплять на ложах з зір тяжкі, мов брили, леви. Як з пращі ранку вилітає сонця куля округла, мов бусоля, і швидка, мов мева, зелений струмінь вод вкриває пил рожевий, немов багрових бджіл розсипується вулій. Дельфіни золоті сурмлять на мідних мушлях, як блискавиця в льоті, тризуб хвилі поре, вали червоні й мореплавців білі душі блукають, наче тіні без наймення, морем. ПОЛЯРІЯ[72] Застигло море в чаші, різьбленій із льоду. Золотоустий місяць — містик у блакиті. Полярні янголи колишуть Божі води, і звірі виють глухо, спраглі і неситі. Ще тут не доповзло людей руде хробацтво,