Богдан-Ігор Васильович Антонович - На другому березі (збірник)

янголи у парку металево в сурми дмуть. Герої сходять з п’єдесталів, сиплються з пузонів іскри, і сонце на гарматі, й прапори з музеїв у вогні, і леви з прапорів рядами йдуть маєстатично містом, і їде мармуровий вождь на кучерявому коні. ПЛОЩА ЯНГОЛІВ

Іванові Іванцеві

На площі театральній мармуровий тенор вже двісті літ співає зорям золотим. Коли з наказу ночі стануть веретена, завмерлі ткальні сповиває сивий дим. Дівчата від станків вертаються додому і мріють в сласних снах про тенорів палких, як пестять їх нестямно й миють співом горла й руді коти зрадливо ластяться до них. Господар міста — лев, що спить під арсеналом, підводиться поволі, йде в пустиню площ. Герої сплять, в домах розпусти ще співають, і бунтарям у тюрмах волю дзвонить дощ. На площі мідних Янголів, сповитій в тишу, коли інкавст[69] червоний розливає тьма, історик з п'єдесталу про минуле пише і гусяче перо мачає в каламар. АПОКАЛІПСИС Підводяться, мов сонні, велетенські леви, силуети тяжких, прирослих до землі, кам'яностопих тюрем, і в'язнів по ночах відвідують коханки і комети, і місяць, мов рудий павук, повзе поволі муром. Коли слова на порох стерті, сповідатись зорям зайво. На зорях, мов на стінах, цвіль, черва, зелінка й вогкість. Обличчя в'язнів миє місяць синім і холодним сяйвом, аж обростуть за ніч, мов круглі пні, кошлатим мохом. Підземних рік слизьке, примарне зілля, мокрі зорі й змії, долини місяця оброслі горіховим гаєм. Сто днів і сто ночей ідуть руді дощі і вітер віє, вода підноситься і зорі й тюрми заливає. Де не оставсь на каменю ні камінь, де зрівнялись гори, знов мулярі нову тюрму будують з брил квітчастих. Цвіте під шибеницями багряне квіття мандрагори, і мотуз вішальників для живих приносить щастя. ЗОРЕЛЕВ, АБО СУЗІР’Я ЛЕВА Води живого срібла повні, сплять криниці ласки, криниці ласки вічної, що мурів цих діткнулась. Вже більше літ хода їх не вбирає в лавр поразки, ні форуму марнот не будить метушливий галас. В цистерні ночі миються майбутні зорі ранку, погруддя сонця з гриви полум’ям в музеї ночі. Вже іній літ сріблить руїни. Мов по ланці ланку, повільний вітер пхає хмари й цвілі час хлюпоче. Плече в плече заплівшись тісно, йдуть кущі глодини, джерела зелені із надр земних, де клекотало хвильне життя базарів, де роїлися хвилини. На цвинтар золотих монархій хмари тінь упала. Княжна екстази — ніч — веде слова камінним гаєм між лаври, де з листків пливе музика таємниче і соловейко, брат зорі, про смерть сестри співає. Трагічний вітер на порожній сцені світу кличе. Де мармуровий кінь із гриви молоком застиглим іржанням тужним