Інна Роміч - Любов у спадок

ця галявина, музика й сріблясте місячне світло, що кликало за собою. Час перестав існувати для неї, навколишній світ зробився нереальним, розпливчастим. Її ніби кликав чийсь голос, і вона покірно йшла за ним…

Оглушливий тріск сухої гілки зненацька пролунав серед завмерлого лісу й різко обірвав чудову мелодію. Вона й оком змигнути не встигла, як нетривкі чари було зруйновано. Диво розвіялося, мов нічний туман під поривом вітру.

Дівчина переляканою ланню кинулася геть із галяви.

— Стривай, не втікай! — почувся чийсь розпачливий голос.

Проламуючись крізь підлісок, слідом за нею на галяву вискочила людина. Серце в Еріки билося так, що їй здавалось, начебто його стукіт розкоситься по всьому злякано завмерлому лісі. Вона вся тремтіла, як після багатогодинної гонитви. Що з нею сталося? Потроху дівчина починала приходити до тями.

Чаклунське дійство скінчилося, флейта замовкла. Тепер виразно було чути, що це всього-на-всього скрипка грає вдалині та молоді голоси перегукуються в лісі. Вона причаїлась за деревом, обережно визирнула й побачила постать чоловіка на галяві. Той, хто кинувся за нею, сторожко озирався, видко, силкуючись зрозуміти, куди вона поділася. Ось місяць освітив його обличчя, й Еріка затисла рота долонею, щоб придушити здивований зойк. На галяві просто перед нею стояв Дік Далхаузі! Святий Боже, цей шотландець переслідує її, чи що? Звідки він тут? Він що, бачив, як вона танцювала при місяці? Від цієї думки кров кинулася їй у обличчя. Він підглядав за нею! Еріка вже забула, як кілька годин тому сама шукала зустрічі з ним, намагаючись звернути на себе увагу молодого лицаря.

Вона з острахом дивилася, як парубок наближається до її схованки. Рухи шотландця стали м'якими, котячими, тіло немов перетікало по галявині. Відчуваючи зараз перед цим дужим молодим чоловіком якийсь тваринний жах, вона все-таки мимоволі замилувалася ним. Його худорлява постать зовсім не здавалася кволою — і в широкому, вільному розвороті пліч, і в упевненій ході відчувалися сила та прихована міць. Еріка пригадала, як незворушно він тримав на прицілі Вільяма Дугласа, й мимоволі здригнулася. Варто було глянути на Річарда, щоб зрозуміти: його мускулясті руки звикли тримати важкий клеймор і натягати тугого лука. Але ці ж самі руки здатні були й ніжно обіймати… Невже він ішов за нею, шукав її? Серце в неї забилося ще сильніше.

— Я бачив тебе, і знаю, що ти ще тут, — голосно загукав Дік. — Не бійся! Здайся мені, лісова феє, подаруй мені свій поцілунок, і я зроблю для тебе все! Хочеш, я віддам тобі свою душу? Тільки здайся!

Страшне розчарування вилилося на неї цебром холодної води. Фея?! Він що, прийняв її за лісову фею? Напевне, Далхаузі побачив, як вона танцює, і вирішив, що це маленький народець святкує Травневу Ніч. Звичайно, як він міг упізнати її в цій новій сукні… Еріці раптом стало страшенно смішно. Переляк минувся, й вона мало не розреготалася на весь ліс. Добряче ж він, мабуть, зачудується, коли виявить замість чарівної феї замазуру-служницю, з якою посварився сьогодні вранці на подвір'ї! Їй до нестями хотілося втнути з цим Далхаузі лиху штуку. Ось чудовий привід збити з нього пиху. Виходить, вам потрібен поцілунок феї, сере Річарде?

Дівчина обережно позадкувала, намагаючись ступати безгучно, не торкаючи гілок. У її душу ніби чорт вселився. Зараз покаже йому поцілунок феї… Вона відступила на безпечну відстань, обережно обійшла галявину, щоб залишитися непоміченою. Дік і досі стояв на місці, озираючись, — видимо, не вирішив ще, в який бік податися.

На галяву налетів легкий вітрець, зашумів у гіллі. Еріка вирішила, що це саме найкраща мить для здійснення задуму, й лунко вигукнула:

— Ти кумедний, брутальний смертний! Але тобі ніколи не спіймати лісової феї!

Її голос рознісся по галяві несподівано гучно, так що й саму її здивував. Річард Далхаузі підскочив на місці й безпорадно закрутив головою, намагаючись визначити, звідки лунає голос. Дівчина ж причаїлася в кущах і безгучно хапалася від сміху за живіт. Він справді був кумедний цієї миті. І живіт у неї справді заболів.

— Я знайду тебе, й ти станеш моєю! — зненацька вигукнув Річард. — Присягаюся!

На галяві на коротку мить запала тиша, та по тому вітер засвистів із подвоєною силою. Щойно ж не було й вітерцю, аж раптом піднялася справжня буря. Еріка не знати чого злякалася. Дерева важко захитали своїм гіллям, начебто грізно попереджаючи її про щось. Велика суха гілка зірвалася з дерева та з грюкотом упала на галяву. Дівчина в сум'ятті озирнулася. Небезпечну гру вона почала. Недобре жартувати з маленьким народом Травневої Ночі. А що, коли з'явиться справжня фея і покарає за самозванство? Совиний крик пролунав просто над її головою, змусив підскочити від ляку.

Не розбираючи дороги, вона підхопилася та стрімголов кинулась геть від чарівної галяви. Її сукня зачепилася за терник, дівчина рвонулася й упала. На колючках лишився малий клаптик синьої тканини…

— Я все одно тебе знайду! — почула вона голос Річарда здаля. — Знайду, де б ти не була!

Вітер так само несподівано стих, як і почався. Дівчина зупинилась, нарешті змогла відсапатися. Прихилилася до стовбура високого ясена і в знемозі втерла піт із чола. Щось чарівне сталося нині з нею на галяві, й тепер вона в сум'ятті намагалася зміркувати, що ж саме. Невідоме їй самій почуття оселилося в її душі, й вона не мала сили, щоб із цим боротися.

— Шукаєш, дурню, свою фею, — втираючи сердиті сльози, схлипнула дівчина, — а вона давно вже під самим твоїм носом!

Поступово сльози вщухли. Вона зітхнула, підібрала подерту й змоклу пелену та понуро побрела додому. Забагато всього відбулося сьогоднішнього вечора. Зараз їй хотілося тільки одного — дістатися до свого ліжка, й щоб її ніхто не чіпав.