Інна Роміч - Любов у спадок

…Наступного ранку Еріка прокинулася пізно. Почувалася зовсім розбитою, тому ще трохи полежала, прислухаючись до навколишніх звуків. У замку вирувало життя: раз у раз лунали чиїсь кроки, чулися голоси, словом, у Бархеді, як і раніше, було повно люду. Ніхто з гостей і не думав їхати.

Голова розколювалася, начебто вона вчора цілу ніч танцювала. Але ж, здається, так воно й було… Вчорашня ніч із усіма подробицями невблаганно спливла в пам'яті, й Еріка рвучко сіла на ліжку. Невже все це й справді було: танок на галяві, чарівна музика, несподівана поява Річарда? Першої миті вона подумала, що все це сон. Але все це було. Було! Від жаху дівчина обхопила голову руками.

Учора їй вдалося практично непоміченою прослизнути в замок — хвалити Бога, стражник на звідному мості впізнав її та пропустив. Але якщо тітонька довідається, що вона сама тинялася лісом, їй добряче перепаде. Еріка схопилася з ліжка, почала гарячково вдягатися. Мері неодмінно доповість матусі, що її не було, коли всі поверталися з галявини, тому краще буде випередити сестричку.

— О, ні, — вона скрушно розправила на руках свою нову сукню, котру збиралася зараз надягти.

На пелені зяяла чимала дірка. Здається, вчора, коли бігла лісом, зачепилася за якусь колючу гілку. Тепер до списку її провин додасться ще й ця. Але може, потім вона зашиє все як слід, і буде не так помітно? Бідолашна схопила голку, абияк скріпила розірвану вовняну тканину, взулася та вискочила в коридор. Треба швидше спуститися вниз, знайти тітоньку Мег.

Дівчина боялася зізнатися в цьому самій собі, але насправді їй страшенно хотілося побачити Діка. Згадала, як безсоромно пожартувала з ним, і відчула, як у неї щоки червоніють від сорому та досади. Кепсько все вийшло, що не кажи. Вибачитися б…

— …Не бреши, Річарде! Не може цього бути!

Річард?! Голоси долинали від зали з каміном.

— Ти все брешеш, — переконано повторив хтось. — Ми чекали на тебе цілий вечір, а ти тепер небилиці правиш. Просто зізнайся, що випив зайве та заснув у куточку й забув про справу.

Усі щиросердно розреготалися.

— Клянуся святим Іоанном, що все саме так і було, — Еріка почула знайомий голос. Поза сумнівом, говорив Далхаузі. — Я бачив фею так само виразно, як бачу зараз усіх вас. Я почув чудову музику, вийшов на галяву й побачив її танок. А потім вона зачарувала стежку, і я довго блукав лісом.

Щоб не пропустити й слова, Еріка навшпиньки почала спускатися. Цікаво, що він їм ще наплете?

Біля каміна стояла юрба молодих шотландців. Зважаючи на все, спадкові лерди збиралися на полювання — святкові костюми, в яких вони хизувалися вчора, змінили на простіші й зручніші. Дехто з хлопців мав легкі мисливські піки, дехто захопив лука… Вони оточили Річарда Далхаузі та слухали його розповідь, час від часу посміюючись і недовірливо хитаючи головами.

— Ну і яка вона з себе? — запитав хтось. — Мабуть, зеленокоса?

— Червонішої за неї не бачив нікого в світі, — натхненно повідомив Дік. — Волосся немов розплавлене золото, руки тоненькі та ніжні, а голос сріблястий, мов дзвіночок.

— Напевне, Діку, ти злякався? Ну признайся!

— Та ні, кажу ж, він перебрав учора! От йому й ввижалися всілякі феї.

Шотландці незлостиво жартували зі своїм товаришем, не помічаючи, що він уже не на жарт розгніваний.

— Дурниці! — рішуче обірвав він їхні глузи. — Коли це мене можна було злякати? Слухайте далі. Фея поманила мене рукою, і я відчув, що в мене ноги самі йдуть, ніби невідома сила потягла на галяву.

— Як на мене, то ти все-таки вигадуєш, Діку, — зверхньо поплескав його по плечі Роберт Макфергюс. — Скільки тут живу, зроду фей не зустрічав у своєму лісі. Щоправда, живе там одна вуглярева дочка, теж загалом нічогенька…

Усі знову зареготали. Дік набундючився.

— Просто феї не всякому показуються, — зі знанням справи заперечив він. — А, що з вами говорити, тільки час марнувати.

— Зважаючи на те, що ти з нами зараз, на тебе вона не поласилася й вирішила не вести у свою чарівну країну. Видно, в неї там повно інших зачарованих лицарів, — глузливо кинув один із гостей.

— Це ще як сказати, — загадково промовив Далхаузі.

Еріка завмерла, втиснулась у стіну, й насилу вірила власним вухам… Брехун, нахаба! Правильно вона поглузувала з нього.

— Ет, дурень, треба було хапати її та швидко цілувати! — не витримав хтось. — Хіба не знаєш — той, хто поцілує фею, стане щасливчиком і отримає величезне багатство.

— Звичайно, знаю, — серйозно відповів Далхаузі й замовк.

Від обурення в Еріки дух забило. Цікаво, й тут збреше? Просто слухати неможливо таку брехню. Всередині вона вся кипіла. Ну та хай, розмова з ним іще попереду…

— І що ж, ти хочеш сказати, що фея поцілувала тебе? — з недовірою запитав Роберт.

Дік трішки забарився з відповіддю, але врешті ствердно кивнув.

— Аякже, поцілувала.

— Я тобі не вірю! — розреготався Роберт. — Ти нас дуриш для сміху.

— Виходить, по-твоєму, я брешу? — обурився Далхаузі.

— Атож. Ти брешеш. Не міг ти насправді зустріти в моєму лісі якусь фею, — презирливо пирхнув хазяйський син.