Інна Роміч - Любов у спадок

присутності чепурних лердів і дам у довгих сукнях. Коло змішалося, але тут музики знову заграли. Мелодія з новою силою вдарила по вухах, мов хвиля, хтось із хлопців першим вискочив у коло…

— Ні, я не танцюю, — відмахнулася Еріка від якогось наполегливого кавалера, що прагнув неодмінно з нею потанцювати.

Їй не хотілося виказувати свого незнання шотландських танців, тому дівчина, сміючись, вирвалась із його міцних рук і сховалася за деревом, звіддаля спостерігаючи за танцюристами. Ах, як шкода, що вона не вміє танцювати! Цієї миті повз неї врочисто пропливла Мері Макфергюс, старанно оберігаючи свою розкішну оксамитову сукню від колючок. Бідолашка аж спіткнулася, коли побачила Еріку, її гордовите личко спотворила здивована гримаса.

— Як… як тобі вдалося вийти? — заникуючись від люті, пролепетіла вона.

— О, мене випустив сміливий лицар, — Еріка із задоволенням спостерігала, як Мері міняється на обличчі. — Я знаю, ти дуже непокоїлася за мене. Але я б на твоєму місці так не хвилювалась, — вона співчутливо схилилася до кузини й пошепки докинула: — Мені казали, що від цього носи довшають.

Мері, здавалося, навіть позеленіла. Але тільки безсило тупнула ногою, рвучко розвернулася та кинулась геть. Еріка від душі розреготалася їй услід. Зараз вона ладна була пробачити Мері навіть те, що мерзотниця її замкнула в кімнаті. Вона врешті-решт опинилася в лісі, й це вже компенсувало всі неприємності сьогоднішнього дня.

Дівчина повільно пішла вздовж узлісся, вибираючи спокійнішу місцинку. «А що, як я взагалі втечу звідси?» — промайнула в неї крамольна думка. Так давно хотіла поблукати лісом у самоті… Навряд чи найближчим часом у неї з'явиться така можливість. Тітонька зі своїми повчаннями та заборонами ніколи не випустить її із замку.

Еріка не звикла довго розмірковувати над своїми бажаннями. Злодійкувато озирнулась, зробила крок назад і зникла під склепінням із густих крон. Намагаючись ступати так, щоб не тріснула під ногою суха гілочка, не спіткнутися об корінь, вона рушила вглиб лісу. Уже за кілька хвилин її ноги відчули під собою вузеньку стежку.

Незабаром веселі вигуки та сміх лишилися позаду, її обступила тиша. Час від часу відстороняючи рукою гілля. Еріка йшла та йшла ледь поміткою стежкою. Ніби виявилася раптом у зачарованому лісі, огорнутому нічним травневим туманом. У світлі повного місяця все навколо здавалося нереальним: дерева простягали гілля над стежкою, немов казкові чудовиська, у кущах, здавалося, чаїлись ельфи, спостерігаючи за нею з-під дерев. Сова глухо зойкнула, й Еріка мимоволі здригнулася. Вона вірила в казкових істот, що населяли ліс, і трохи їх побоювалася. Стара Кетрін часто розповідала їм у дитинстві про підступних фейрі, які зводять за собою молодих юнаків і дівчат. Малий народець, що населяв пагорби, вважався неприхильним до людей. Недарма селяни в місячні ночі особливо міцно замикали свої хатини, щоб гостровухі ельфи не витягли дитинча з колиски та не підклали натомість перекидня.[42] Не раз вони з братами лякалися тужливого крику на пагорбах, гадаючи, що то баньши квилить. Хитрі гноми, що охороняють скарби, злостиві тролі, гобліни, шкідливі паки… Щоправда, варто було показати їм срібний хрестик, як усе чаклунство мало розвіятися. Про всяк випадок Еріка намацала за пазухою символ віри.

Совиний зойк повторився, але цього разу дівчині почулося в ньому не застереження, а схвалення. Мовляв, іди, не бійся… На мить вона замислилася. Чи варто їй іти далі цим шляхом? Кажуть, ельфи прихильні до рудих, бо ті приносять удачу. Батько недарма називав її маленькою фейрі. Сьогодні саме Травнева Ніч, час, коли малий народець виходить водити свої танки при місяці на лісових галявах, порослих фіалками та конваліями, напоєними солодким ароматом весни. Може, їй поталанить — вдасться побачити танок ельфів? О, це було б чудово. Вона давно мріяла про таке, частенько втікаючи ночами до лісу, проте жодного разу не бачила. Подейкують, що хто спостерігав хоча б раз у житті танок малого народу — буде щасливий усе своє життя. У її серці ніби щось здригнулося, й Еріка зважилась. Будь що буде. Прибрала з-перед очей вільхову гілку, яка низько звисла над стежкою, пройшла трохи вперед… і не змогла стримати захопленого зітхання. Перед нею несподівано відкрилася ідеально рівна маленька галявина, поросла мохом і квітами. Саме з тих, які обирають ельфи, мимоволі подумалося їй. Легкий нічний туман низько стелився над землею, пахла нічка фіалка…

Дівчина ще раз уривчасто зітхнула й повільно опустилася на коліна, милуючись цією красою. Відчуття чогось дивовижного, що неодмінно мало відбутися, наповнило її душу радісним і томливим передчуттям. Вона прислухалася. Десь зовсім далеко чулася музика: видно, там, на великій галяві, де зібралася молодь, танці були в розпалі. Дивно, але Еріка нітрохи не жалкувала про те, що пішла. Нехай веселяться. Вона не зміняла б цю чудову мить ні на які гучні свята. Поступово її огорнули спокій та умиротворення. Мабуть, ця місцина й справді була чарівна. Хтозна, може, ельфи таки влаштовують тут свої танці? А може, вона просто налякала їх, і маленькі чоловічки в зеленому ховаються та чекають, коли вона піде?

Вітер тихо ворушив їй волосся, вона сиділа, обгорнута місячним світлом, і їй нікуди не хотілося звідси. Вітер доносив до неї звуки скрипки, музика дедалі голоснішала, поки ці чудові звуки не захопили дівчину цілком. Вона скорилася раптовому пориву, підхопилася й почала повільно танцювати на галявині. Її тіло зробилося невагомим, руки самі злетіли в стрімкому русі, немов пташині крила, ноги легко ступали по свіжій траві, не відчуваючи ні купин, ані ям… Невдовзі пелена змокла й обважніла від роси, та дівчина не зважала на те. Хотілося тільки танцювати, слухати ці чудові звуки… їй здалося, чи справді до мелодії, яка долинала здаля, додалася ще одна? Вона звучала дедалі сильніше, непомітно вплітаючись у її танок, і Еріка, зачарована дивовижною флейтою, кружляла щораз швидше, швидше… Вона забула про все на світі, забула, де вона… Залишилися тільки