Інна Роміч - Любов у спадок

Еріка зашарілася від такої нахабної неправди. Та начхати їй на дорогоцінного тітоньчиного синочка, як і на все це «товариство»! Вона гордовито задерла підборіддя й повернулася, щоб іти.

— Сподіваюся, перший танець буде моїм?

Роберт перепинив їй шлях, обдаровуючи своєю нудотною посмішечкою.

— Не сподівайтеся, — зарозуміло кинула Еріка. — Я ніколи не подам своєї руки такій людині, як ви.

— І досі гніваєтеся за той випадок? — щиросердно засміявся він. — Пробачте, але я ж не знав, що ви моя кузина.

— Марна праця, любий кузене, — суворо відповіла вона. — У мене вже склалося враження про вас, і я не збираюся його змінювати.

— І все-таки сподіваюся, що ви його зміните, — нахабно заявив Макфергюс. — Може, коли цей замок стане моїм…

Він багатозначно оглянув її, з особливою увагою зупинився на грудях, і Еріка відчула, що червоніє.

— Слухайте-но, — доволі брутально сказала вона, — може, цей замок колись вам і дістанеться, але це не значить, що ви отримаєте все, що є в його стінах.

Вона рвучко розвернулася й швидко пішла геть. Руки самі стискалися в кулаки, серце стугоніло, немов дзвін на сполох. Вона рушила до виходу, дорогою гарячково придумуючи, як же позбутися надокучливої уваги Роберта. Адже зрозуміло, він їй спокою не дасть… Дівчина була настільки збентежена нахабними домаганнями Роберта, що навіть не відразу помітила Діка. Той стояв, оточений шотландця-ми, і щось палко їм доводив. Обличчя його співрозмовників були серйозні — зважаючи на все, слухали його уважно, хоча не у всіх його мова зустрічала схвалення.

Невелика групка, що збилася навколо Річарда, ніби не помічала веселощів, які пакували навколо, цілком поглинута своєю розмовою. «Здається, на Великдень у Бархед усі з'їхалися тільки для того, щоб обговорити якісь важливі справи!» — з досадою подумала дівчина, непомітно присуваючись ближче до тих, хто сперечався. Їй так потрібно поговорити з Діком, а він знову її не бачить!

— Подумайте, чи варто втрачати таку можливість? — почула вона слова Далхаузі. — Ми нарешті зможемо домогтися здійснення нашої мрії.

— Ти ще надто молодий, щоб говорити про нашу мрію! — вигукнув один із лердів. — Що ти можеш знати про це?

— Мені було тринадцять, коли я бився при Невілл-Кроссі поруч із батьком, тож я чудово знаю, що ми тоді втратили, — тихо відповів молодий лицар, і всі присоромлено вмовкли.

— Так-то воно так… — почухав потилицю ще один. — Але хто дасть гарантію, що цей захід буде успішним? Та й щоб туди вирушати, потрібні добрі гроші…

— Це якраз не проблема, — відразу відгукнувся Далхаузі, — граф Мар зобов'язується…

Річард нагнувся до своїх слухачів, і вони ще тісніше зімкнулися, так що слів не можна було розібрати. Еріка потупцювала нерішуче, а далі тихенько повернулася й повільно побрела геть. Вона його нітрохи не обходить…

Зрештою, раз йому байдуже, що вона тут, краще їй піти.

— Шляхетні дами й кавалери! — прокотився цієї миті залою гучний голос старого Фінеаса Макнаба. — Прошу всіх почути мої слова.

Розмови втихли, всі шанобливо повернулися до міцного старого з довгим жовтавим волоссям, убраного в темний кілт. Він користувався тут повагою — недарма ж Маргарет довірила йому бути розпорядником на святі.

— Наші гостинні хазяї, шановні Макфергюси, пропонують веселитися далі! Подамося ж на галяву перед замком, до старого дуба, щоб, за освяченою століттями традицією, відзначити Травневу Ніч, — відкашлявшись, мовив старий. — Там уже накрито столи, а музики тільки й чекають, щоб заграти веселу джиґу. Настав час кидати кебер,[41] пити добрий ель і прославляти Всевишнього, який не допустив англійців на це чудове свято!

Усі веселим галасом підтримали таку слушну думку, й Еріці стало якось незатишно. Добре, що мало хто знає про єдину англійку, котра все-таки проникла на їхнє «чудове свято»!

— Ходімо ж, і хай буде над усіма нами мир цієї Травневої Ночі!

Гості привітали його мову такими голосними вигуками, що Еріка навіть вуха руками затулила. Радісна юрба негайно повалила геть із тісної зали, захоплюючи її з собою. Дівчина спробувала вибратися, та де там! Усім хотілося швидше вийти надвір. Тільки на свіжому повітрі вона зрозуміла, як задушливо було в стінах замку. З задоволенням вдихнула п'янкі пахощі весни. Стояла дивовижна травнева ніч, у небі царював повний місяць, заливаючи сріблястим світлом усе навколо.

— Хей-о! — вигукнув хтось із хлопців, переповнений почуттями.

Інші й собі відгукнулися. Язичницьке свято Травневої Ночі набувало законної сили, й прадавні духи лісу на якийсь час витіснили з душ християнських святих. Еріка піддалася загальному настрою і кинулась за юрбою молоді, що квапилася першою прибігти на галяву. Дівчина відчула приплив незрозумілого піднесення, шалених веселощів. Така вже ця ніч — хай же несе її, куди побажає… Навколо запалили смолоскипи, час від часу чувся несамовитий жіночий вереск — хтось із хлопців, користуючись темрявою, лякав найбоязкіших дівиць.

Незабаром дістались до великої втоптаної галяви, на якій уже палало високе багаття. Кілька слуг із замку метушилися біля вогню, а неподалік просто на траві розташувалися сільські музики, награючи швидку мелодію. Тут веселощі, зважаючи на все, були в розпалі.

На краю галяви танцювало з десяток пар, решта розташувалися тісним колом під розлогим столітнім дубом та зачерпували з діжки запашний ель. За традицією, господарі замку виставляли частування для селян із околишніх сіл. Еріка з подивом відзначила, що ті нітрохи не ніяковіли в