Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

фронтовик, уже літня людина, приніс до церкви свої нагороди. «Так, — сказав він, — я вбивав фашистів. Захищав Батьківщину. Але перед смертю я все одно хочу покаятись за те, що вбивав». І лишив свої нагороди в церкві, а не в музеї. А ми ж виховані у воєнних музеях...

Війна — важка праця й убивство, але з плином часу згадується важка праця, а думка про вбивство відсувається. Хіба можна це вигадати: ці подробиці, почуття? Їхня страшна різноманітність — у моїй книзі.

Дедалі частіше думаю: після Чорнобиля, Афгану, після подій коло Білого дому — ми не відповідаємо тому, що з нами відбувається. Не опрацьовуємо своє минуле, завжди всі — жертви. Може, тому все і повторюється?

Колись, кілька років тому, а точніше чотири роки тому, ми думали однаково: я, багато матерів, які присутні зараз у цьому залі, солдати, котрі повернулися з чужої афганської землі. У моїй книзі «Цинкові хлопчики» материнські розповіді-молитви — найскорботніші сторінки. Матері моляться за своїх загиблих синів...

Чому ж зараз ми сидимо в суді одні супроти інших? Що ж відбулося за цей час?

За цей час зникла з карти світу, з історії країна, комуністична імперія, котра їх туди послала вбивати і помирати. Її немає. Війну спочатку несміливо назвали політичною помилкою, а потім злочином. Усі хочуть забути Афганістан. Забути цих матерів, забути калік... Забуття — це теж форма неправди. Матері лишилися наодинці з могилами своїх хлопчиків. У них навіть немає втіхи, що смерть їхніх дітей не безглузда. Які б образи і лайки я сьогодні не чула, я казала і кажу, що схиляюся перед матерями. Схиляюся й за те, що, коли Батьківщина кинула в безчестя імена їхніх синів, вони стали їхніми захисниками. Сьогодні лише матері захищають загиблих хлопчиків... Інше питання — від кого вони їх захищають?

І їхнє горе — перевищить будь-яку правду. Кажуть, що молитва матері і з дна моря дістає. У моїй книзі вона дістає їх із небуття. Вони — жертви на вівтарі нашого важкого прозріння. Вони — не герої, вони мученики. Ніхто не сміє кинути в них камінь. Ми всі винні, ми всі причетні до тієї брехні — про це моя книга. Чим небезпечний будь-який тоталітаризм? Він усіх робить співучасниками своїх злочинів. Добрих і злих, наївних і прагматичних... Молитися потрібно за цих хлопчиків, а не за ідею, жертвами якої вони стали. Я хочу матерям сказати: не хлопчиків своїх ви тут захищаєте. Ви захищаєте страшну ідею. Ідею-вбивцю. Це я хочу сказати і колишнім солдатам-афганцям, що прийшли сьогодні до суду.

За спинами матерів я бачу генеральські погони. Генерали поверталися з війни із Зірками Героїв і з величезними валізами лахміття, одна з матерів — вона теж зараз сидить у залі — розповіла мені, як їй повернули цинкову домовину і маленький чорний саквояж, у якому лежала зубна щітка і плавки сина. Усе, що їй лишилось. Усе, що він привіз із війни. То від кого ви мусили б захищати своїх синів? Від правди? Правда в тому, як помирали ваші хлопчики від ран, тому що не було спирту і ліків, їх продавали до дуканів, як годували хлопців іржавими консервами п’ятдесятих років, як навіть ховали їх у старому, часів Вітчизняної, обмундируванні. Навіть на цьому економили. Я не хотіла б вам казати це біля могил... Але доводиться...

Ви чуєте: скрізь стріляють, знову кров. Яке ж виправдання крові ви шукаєте? Чи допомагаєте шукати?

Тоді, п’ять років тому, коли ще правила компартія, КДБ — я, щоб уберегти героїв своєї книги від розправи, іноді міняла імена, прізвища. Я захищала їх від режиму. А сьогодні вимушена захищатися від тих, кого нещодавно захищала.

Що я мушу відстоювати? Своє письменницьке право бачити світ таким, як я його бачу. І те, що я ненавиджу війну. Чи я повинна доводити, що є правда і подоба правди, що документ у мистецтві — це не довідка з військкомату і трамвайний квиток. Ті книги, що я пишу, це і документ і водночас мій образ часу. Я збираю подробиці, почуття не лише з окремого людського життя, але й зі всього повітря часу, його простору, його голосів. Я не вигадую, не домислюю, а збираю книгу із самої дійсності. Документ — це і те, що мені розповідають, документ, частина його — це і я як художник зі своїм світоглядом, відчуттям.

Я пишу, записую сучасну, плинну історію. Живі голоси, живі долі. Перш ніж стати історією, вони — ще чийсь біль, чийсь крик, чиясь жертва чи злочин. Незліченну кількість разів я ставлю собі питання: як пройти серед зла, не збільшуючи у світі зла, особливо тепер, коли зло набирає якихось космічних розмірів? Перед кожною новою книгою я питаюся про це. Це вже мій тягар. І моя доля.

Письменництво — доля і професія, у нашій нещасний країні це навіть більше доля, ніж професія. Чому суд двічі відхиляє клопотання про літературну експертизу? Тому що відразу б стало зрозуміло — тут немає предмета суду. Судять книгу, судять літературу, припускаючи, що оскільки це документальна література, то її можна щоразу переписати заново в догоду нагальним потребам. Не дай Боже, щоб документальні книги виправляли упереджені сучасники. Нам би залишились лише відгомони політичного борсання і забобонів замість живої історії. Поза законами літератури, поза законами жанру твориться примітивна політична розправа, що зведена вже до рівня побутового, я б навіть сказала, до комунального рівня. Слухаючи цей зал, я часто ловила себе на думці: хто ж наважується нині кликати натовп на вулицю, натовп, що не вірить уже нікому — ні священикам, ні письменникам, ні політикам? Він хоче лише розправи і крові... І підвладний лише людині зі зброєю... Людина з пером, точніше, з авторучкою, а не автоматом Калашникова, його дратує. Мене навчали тут, як потрібно писати книги.

Ті, хто покликав мене до суду, відмовляються від того, що говорили кілька років тому. У їхній свідомості помінявся шифрувальний ключ, і вони вже читають попередній текст інакше або зовсім його не визнають. Чому? Та тому, що їм не потрібна свобода... Вони не знають, що з нею робити...

Я добре пам’ятаю, якою була Інна Сергіївна Галовньова, коли ми зустрілися, я полюбила її. За біль, за правду. За змучене серце. А нині — це вже політик, офіційна особа, голова клубу матерів загиблих солдат. Це вже інша людина, від колишньої — у неї лише власне ім’я та ім’я загиблого сина, якого