Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

Ну, замовкне Світлана Алексієвич. Ну, припинять з’являтися свідчення жертв нашого злочинного століття. А що ж залишиться нашим нащадкам? Солодкувате сюсюкання шанувальників переможних реляцій? Барабанний бій упереміж із бравурними маршами? Так це ж уже все було. Через це ми вже пройшли.

Я. Басін, лікар

Газета «Добрый вечер»,

1 грудня 1993 р.

Із цими словами я хотів виступити в суді... Я зараховував себе до тих, хто не сприйняв книгу Світлани Алексієвич «Цинкові хлопчики». На суді я мав стати захисником Тараса Кецмура...

Сповідь колишнього ворога — так це тепер можна назвати...

Я уважно слухав усе, що два дні говорилось у залі суду, у кулуарах, і подумав, що ми чинимо святотатство. За що ми терзаємо одне одного? В ім’я Бога? Ні! Ми краємо його серце. В ім’я країни? Вона там не воювала...

У сконцентрованому вигляді Світлана Алексієвич зобразила афганську «чорнуху», і будь-якій матері буде важко повірити, що на таке був здатним її син. Але я скажу більше: описане в книзі лише квіточки порівняно з тим, що буває на війні, і кожен, хто справді воював в Афганістані, поклавши руку на серце зможе це підтвердити. Зараз ми опинилися перед жорстокою реальністю: адже мертві сорому не знають, і, якщо цей сором був насправді, його мусять прийняти на себе живі. Але живі — це ми! І тоді виявляється, що ми були крайніми на війні, тобтоті, хто віддавав накази, виявляються крайніми тепер, коли доводиться відповідати за всі наслідки війни! Тому було б справедливіше, якби книга такої сили і таланту з’явилась не про хлопчиків, а про маршалів і кабінетних начальників, котрі посилали хлопців на війну.

Я питаю себе: чи мусила Світлана Алексієвич написати про жахіття війни? Так! А чи повинна мати заступитися за свого сина? Так! І чи повинні «афганці» заступитися за своїх товаришів? І знову — так!

Звісно, солдат завжди грішний, на будь-якій війні. Але на Страшному суді Господь першим пробачить солдата...

Правовий вихід із цього конфлікту знайде суд. Але має бути і людський вихід, котрий полягає в тому, що за матерями завжди правда в любові до синів; письменники мають рацію, коли говорять правду; солдатська правда — коли живі захищають мертвих.

Ось що зіткнулось насправді на цьому цивільному процесі.

Режисерів і диригентів, політиків і маршалів, котрі організували цю війну, у залі суду немає. Тут самі постраждалі сторони: любов, я ка не сприймає гіркої правди про війну; правда, яка має бути виголошеною попри будь-яку любов; честь, котра не визнає ні любові, ні правди, тому що пам’ятаєте: «Життя я можу віддати Батьківщині, але честь — нікому» (кодекс російських офіцерів).

Боже серце вміщує все: і любов, і правду, і честь, але ми не боги, і цей цивільний процес добрий лише тим, що здатний людям повернути повноту життя.

Єдине, чим я можу дорікнути Світлані Алексієвич, — це не тим, що вона спотворила правду, а тим, що в книзі практично відсутня любов до юності, кинутої на заклання дурнями, які організували афганську війну. І дивно мені самому, як «афганці», котрі дивилися в очі смерті, самі бояться своєї правди про афганську війну. Адже має бути хоча б один «афганець», який скаже, що ми давно не сіра, однорідна маса, і слова Тараса Кецмура, коли він казав, що не засуджує війну, — це не наші слова, він не говорить цього за всіх нас...

Я не засуджую Світлану за те, що книга допомогла обивателеві дізнатись про афганську «чорнуху». Я не засуджую її навіть за те, що після прочитаного до нас ставляться набагато гірше. Ми мусимо пройти через переосмислення нашої ролі у війні як знаряддя вбивства, і якщо є в чому каятись, то каяття має прийти до кожної людини.

Суд, напевно, буде тривати ще довго й болісно. Але в моїй душі він уже добіг кінця...

Павло Шетько,

колишній «афганець»

Зі стенограми заключного судового засідання 8 грудня 1993 р.

Суддя: І. Н. Жданович; народні засідателі: Т. В. Борисевич, Т. С. Сороко; позивачі: І. С. Галовньова, Т. М. Кецмур; відповідач: С. О. Алексієвич.

Із виступу С. Алексієвич, автора «Цинкових хлопчиків»

(із того, що було сказане і що не дали сказати)

Я до останнього не вірила, що цей суд відбудеться, як до останнього не вірила, що коло Білого дому стрілятимуть... Що ми зможемо стріляти одне в одного... Уже фізично не можу бачити озлоблені розпашілі обличчя. І я б не прийшла на цей суд, якби тут не сиділи матері, хоча я знаю: це не вони зі мною судяться, а судиться зі мною колишній режим. Свідомість — не партквиток, її не здаси до архіву. Змінились наші вулиці, вивіски на крамницях і назви газет, а ми — ті самі. Із соцтабору. З колишнім таборовим мисленням...

Але я прийшла поговорити з матерями. Перепросити в них за те, що неможливо добути істину безболісно. У мене те саме питання, що і в моїй книзі: хто ж — ми? Чому з нами можна робити все, що завгодно? Повернути матері цинкову труну, а потім переконати її позиватися на письменника, котрий написав про те, як вона не змогла навіть поцілувати востаннє свого сина і обмивала травами, гладила цинкову домовину... Хто ж ми?

Нам нав’язали, з дитинства заклали в генах любов до людини зі зброєю. Ми виросли наче на війні, навіть ті, хто народився через кілька десятиліть після неї. І наш зір влаштований так, що досі, навіть після злочинів революційних надзвичайок, сталінських загородзагонів і таборів, після нещодавнього Вільнюса, Баку, Тбілісі, після Кабула і Кандагара, людину зі зброєю ми уявляємо солдатом 45-го, солдатом Перемоги. Так багато написано книг про війну, так багато вироблено людськими ж руками і розумом зброї, що думка про вбивство стала нормальною. Кращі уми з дитячою наполегливістю замислюються над тим, чи має право людина вбивати тварин, а ми, анітрохи не сумніваючись чи нашвидкуруч звівши політичний ідеал, здатні виправдати війну. Увімкніть увечері телевізор, і ви побачите, з яким таємним захватом несемо ми героїв на цвинтар. У Грузії, Абхазії, Таджикистані... І знову споруджуємо над їхніми могилами пам’ятники, а не каплиці...

Неможливо в чоловіків безкарно відібрати цю найулюбленішу... найдорожчу іграшку — війну. Цей міф... Цей давній інстинкт...

Але я ненавиджу війну і власне думку про те, що одна людина має право на життя іншої людини.

Нещодавно мені один священик розповів, як колишній