Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

Можу навести цілу низку інших злочинів, скоєних нашими людьми, але, коли деякі письменники і журналісти порівнюють «афганців» із фашистами, одразу ж постає багато запитань. Може, ці панове можуть продемонструвати світові накази уряду про побудову нашою армією в Афганістані концтаборів, про знищення цілого народу, спалення в газових печах мільйонів людей, як це робили німці? Чи у вас, панове, є документи, що свідчать, як за одного вбитого радянського солдата знищували сотні мирних людей, як це робили гітлерівці в Білорусі? Чи можете довести, що наші лікарі відбирали в афганських дітей кров для своїх поранених, як це робили німецькі окупанти?

До речі, у мене є списки тих радянських солдатів, котрі були засуджені за злочини, скоєні проти афганських громадян. Може, ви, панове, надасте такі списки на німців чи назвете хоча б одного-двох, хто був засуджений за часів окупації нашої країни за те, що скоїв злочин щодо мирного населення.

Нема слів, ухвала тодішньої радянської влади про введення військ до Афганістану була злочинною насамперед стосовно свого народу. Але, говорячи про наших військових, яких за мовчазної згоди народу і вашої теж, панове, відправили в пекло виконувати військовий обов’язок, треба бути коректним. Таврувати варто тих, хто ухвалював рішення, хто, маючи авторитет у суспільстві, мовчав...

Принижуючи матерів загиблих солдатів, захисники Алексієвич кивають на Америку — країну великої демократії! Там, мовляв, знайшлись сили повстати проти війни у В’єтнамі.

Але ж будь-яка людина, котра читає газети, знає, як учинила Америка. Ні американський Конгрес, ні американський Сенат не ухвалювали резолюцій, що засудили б війну у В’єтнамі. Ніхто в Америці не дозволив і не дозволить кинути лайливе слово на адресу президентів Кеннеді, Джонсона, Форда, Рейгана, які посилали солдатів на бійню.

Через В’єтнам пройшло близько трьох мільйонів американців... В’єтнамські ветерани належать до політичної та військової еліти країни... Пересічний американський школяр може придбати знаки розрізнення військових частин, що воювали у В’єтнамі...

Цікаво, що б відбулось із радіо «Свобода», котре захищає Алексієвич, якби його співробітники не білоруських громадян, а своїх — президентів, учасників війни у В’єтнамі — називали злочинцями і вбивцями? Чужих, ясна річ, можна, тим більше коли є охочі, які за долари й марки готові й батька рідного...

М. Чергінець,

голова Білоруської спілки

ветеранів війни в Афганістані,

колишній військовий радник в Афганістані,

генерал-майор міліції.

«Советская Белоруссия»,

16 травня 1993 р.

...Те, що знаємо ми, ті, хто був там, не знає ніхто, хіба тільки наші начальники, чиї накази ми виконували. Тепер вони мовчать. Мовчать про те, як нас навчали вбивати і «шмонати» вбитих. Мовчать про те, як уже перехоплений караван розподілявся між вертолітниками і начальством. Як кожний труп душмана (так ми тоді їх називали) мінували, щоб той, хто прийде його ховати (старий, жінка, дитина), теж знайшов свою смерть поруч із рідним, на своїй рідній землі. І про багато чого ще вони мовчать. Мені довелося служити в повітряно-десантному батальйоні спеціального призначення. У нас була вузька спеціальність — каравани, каравани і ще раз каравани. Здебільшого каравани йшли не зі зброєю, а з товарами і наркотиками, переважно — уночі. Наша група — двадцять чотири бійці, а їх, траплялося, що й понад сотню перевалювало. Де вже тут думати, хто там мирний караванник, торговець, котрий закупив у Пакистані товар і мріє його вигідно продати, а хто перевдягнений душман. Я кожен бій пам’ятаю, кожного «свого» вбитого пам’ятаю — і старого, і дорослого чоловіка, і хлопчиська, який корчився в передсмертній агонії... і того, у білій чалмі, що з несамовитим криком «Аллах акбар» зістрибнув з п’ятиметрової скелі, до цього смертельно поранивши мого друга... На моєму тільникові лишились його кишки, а на прикладі АКМСа його мізки... Половину наших товаришів залишали ми на скелях... Не всіх мали змогу витягти з розколин... їх знаходили лише дикі звірі... А ми вигадували їхнім батькам начебто здійснені ними «подвиги». Це вісімдесят четвертий рік...

Так, нас потрібно судити за скоєне, але разом із тими, хто послав нас туди, примусив з іменем Батьківщини і згідно з присягою виконувати роботу, за яку в сорок п’ятому судили всім світом фашизм...

Без підпису

Минають роки... І раптом з’ясовується, що людям мало того, що їм залишає історія. Та історія, до якої ми звикли, де є імена, дати, події, є факти і їх оцінка, але не лишається місця для людини. Для тієї самої конкретної людини, яка була не просто учасником тих подій, якоюсь статистичною одиницею, а являла собою певну особистість, була сповнена емоцій і вражень, котрі історія зазвичай не фіксує...

Я не пам’ятаю, коли вийшла книга Світлани Алексієвич «У війни не жіноче обличчя» — років п’ятнадцять уже, напевно, минуло, але я і зараз чітко уявляю епізод, котрий приголомшив мене. На марші жіночий батальйон, спека, пилюка, а в пилюці — то тут, то там плями крові, — для жіночого організму немає перерви навіть на війні.

Який історик залишить нам такий факт? І скільки оповідачів має пропустити через себе письменник, щоб виловити його з незліченної кількості фактів, вражень? Мені цей факт розповідає більше про психологію жінок на війні, ніж цілий історичний воєнний том.

...І наскільки близько не були б до нас події — афганської війни, чорнобильської трагедії, московських путчів, таджицьких погромів, — але раптом з’ясовується, що всі вони стали надбанням історії, і вже нові катаклізми надходять їм на заміну, і до них, нових, вже прикуто увагу суспільства. І зникають свідчення, тому що людська пам’ять, оберігаючи нас, намагається затушувати ті емоції і спогади, які заважають людині жити, позбавляють її сну і спокою. А потім ідуть і самі свідки...

Ох, як не хочеться багатьом «удільним князям» режиму, що канув у Лету, визнати, що і над ними є суд — і суд людей, і суд історії! Ох, як їм не хочеться вірити, що настали часи, коли будь-який «борзописець і писака» може дозволити собі здійняти руку на «світле минуле», «очорнити і принизити» його, піддати сумнівам «великі ідеали»! Ох, як заважають їм книги, сповнені показаннями останніх свідків!

Можна дезавуювати генерала КДБ Олега Калугіна: генералами КДБ просто так не стають. Але неможливо дезавуювати свідчення сотень простих смертних — афганців, чорнобильців, жертв міжетнічних конфліктів, біженців з «гарячих точок»... Проте можна присоромити, «присадити», «затулити рота» журналісту, письменникові, психологу, котрий зібрав ці свідчення очевидців...

Нам, звичайно, не звикати. Судили ж уже Синявського з Даніелем, оголошували анафему Борисові Пастернаку, змішували з багном Солженіцина