Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

Я потрапив до Афганістану 1980 року (Джелалабад, Баграм). Військовим належить виконувати наказ.

Тоді, 83-го, у Кабулі, я вперше почув: «Треба здійняти в повітря всю нашу стратегічну авіацію і стерти ці гори з лиця землі. Скількох наших уже поховали — і все без пуття!» Це казав один із моїх друзів. У нього, як у всіх: мати, дружина, діти. Отже, ми, хай і подумки, але ж позбавляємо права тих матерів, дітей і чоловіків жити на власній землі, тому що «погляди» не ті.

А чи знає мати загиблого «афганця», що таке «об’ємна» бомба? Командний пункт нашої армії в Кабулі мав прямий урядовий зв’язок із Москвою. Звідти отримували «добро» на застосування цієї зброї. У момент спрацювання детонатора перший заряд розривав газовмісну оболонку. Витікав газ, що заповнював усі щілини. Ця «хмара» вибухала через певний часовий інтервал. Нічого живого не залишалося на цій площині. У людини лопалися нутрощі, випадали очі. 1980 року вперше нашою авіацією були застосовані реактивні снаряди, нашпиговані мільйонами дрібних голок. Так звані «голчасті Р. С.» Від таких голок не сховаєшся ніде — людина перетворюється на дрібне сито...

Мені хочеться спитати в наших матерів — хоча б одна з них поставила себе поруч із матір’ю-афганкою? Чи вона ту матір вважає істотою нижчого порядку?

Жахає лише одне: скільки ж іще людей пересувається в нас навпомацки, потемки, покладаючись на свої відчуття, не намагаючись думати і зіставляти!

Чи ми люди, котрі остаточно прокинулись, та й чи люди ми з вами, якщо досі вчимося топтати розум, що знімає полуду з наших очей?

А. Соколов,

майор, військовий льотчик

...А деякі з високопосадовців-брехунів не втрачають надії використати ту саму неправду для повернення колишніх, настільки милих їм часів. Так, у газеті «День» генерал В. Філатов у своєму зверненні до воїнів-афганців говорить: «Афганці! У годину Маузера спрацюємо, як в Афганістані... Там ви боролися за Батьківщину на південному напрямку... Тепер за Батьківщину треба боротися, як у 1941, на своїй території». («Литературная газета» від 23.09.1992).

Ця година Маузера нагадала про себе 4 жовтня в Москві біля стін Білого дому. Але хто знає, чи не буде спроби реваншу? Так, справедливість вимагає Суду. Суду честі над ініціаторами й натхненниками афганського злочину — над мертвими і живими. Він потрібен не для розпалювання пристрастей, а як урок на майбутнє для всіх, хто вигадає нові авантюри від імені народу. І як моральне засудження вже скоєних злодіянь. Він потрібен, щоб розвіяти брехливу версію про вину за афганські злочини лише верхньої п’ятірки: Брежнєва, Громика, Пономарьова, Устинова, Андропова. Тому що були засідання Політбюро, секретаріатів, пленум ЦК КПРС, закриті листи для всіх членів КПРС. Але не було серед цих учасників жодного і слухачів жодного, хто був би проти...

Суд потрібен, щоб пробудити нарешті совість у тих, хто отримував нагороди, офіцерські та генеральські чини і звання, гонорари і пошану за кров мільйонів невинних людей, за брехню, до якої ми так чи інакше виявилися причетними...

А. Соломонов,

доктор технічних наук, професор

м. Мінськ

Говорячи словами Солженіцина, мир — це не просто відсутність війни, але перш за все відсутність насильства над людиною. Не випадково, що саме тепер, коли наше посттоталітарне суспільство охоплене безумством політичного, релігійного, національного, у тому числі збройного, насильства, письменникові виставляють рахунок за правду про війну в Афганістані. Вважаю, що скандал, розпалюваний навколо «Цинкових хлопчиків», — це спроба відновити у свідомості людей комуністичні «міфи про самих себе». За спинами позивачів видніють інші постаті: тих, хто на Першому з’їзді народних депутатів СРСР не давав А. Д. Сахарову говорити про нелюдськість цієї війни, тих, хто все ще сподівається повернути владу, котра вислизає з рук, і втримати її силою...

Ця книга ставить питання про право жертвувати людськими життями, прикриваючись розмовами про суверенність і великодержавність. За які ідеї сьогодні гинуть прості люди в Азербайджані, Таджикистані, Осетії?

А втім, у міру зростання лжепатріотичних ідей, заснованих на насильстві, ми стаємо свідками нового відродження духу мілітаризму, збудження інстинктів агресії, злочинної торгівлі зброєю під солодкі промови про демократичні реформи в армії, про військовий обов’язок, про національну гідність. Тріскучі фрази когорти політиків на захист революційного і воєнного насильства, близькі до ідей італійського фашизму, німецького націонал-соціалізму і радянського комунізму, породжують ідейне сум’яття в головах, готують ґрунт для зростання нетерпимості і ворожості в суспільстві.

Духовні батьки таких політиків, які вже пішли з політичної арени, уміли маніпулювати людськими пристрастями і втягували своїх співгромадян у братовбивчі чвари. Звісно, їхнім послідовникам дуже хочеться влаштувати процес над ідеями ненасильства і співчуття. Варто згадати, що свого часу Лев Толстой, який проповідував відмову від служби в армії, не був притягнутий до суду за антивоєнну діяльність. Нас же знову хочуть повернути до епохи, коли нищили все найчесніше.

У судовому процесі над С. Алексієвич можна розгледіти спланований наступ антидемократичних сил, які під виглядом відстоювання честі армії борються за збереження відразливої ідеології, звичної брехні... Ідея ненасильницької альтернативи, яку захищають книги Світлани Алексієвич, живе у свідомості людей, хоча офіційно цю ідею не визнано, а поняття «непротивлення злу насильством» досі береться на глум. Але повторюємо: моральні зміни в житті суспільства пов’язані насамперед із формуванням самосвідомості, що базується на принципі «світ без насильства». Ті, хто хоче суду над Світланою Алексієвич, штовхають суспільство у бік ворожості, до хаосу самознищення.

Члени Російського товариства миру:

Р. Ілюхіна,

доктор історичних наук,

зав. групи «Ідеї миру в історії»

Інституту Загальної історії

Російської академії наук;

А. Мухін,

голова Ініціативної групи

сприяння альтернативній службі;

О. Постнікова,

літератор,

член Руху «Апрель»;

Н. Шелудякова,

голова організації

«Рух проти насильства»

Літератору не можна бути суддею і катом — таких на Русі і без того було вдосталь... Цей вислів Чехова мимоволі згадався через довкололітературний скандал щодо книги Світлани Алексієвич «Цинкові хлопчики» і водночас розгорнуту проти «афганців» та їхніх батьків кампанію в республіканській і московській пресі і навіть на забугорних радіостанціях...

Так, війна є війною. Вона завжди жорстока і несправедлива стосовно людського життя. В Афганістані переважна більшість солдатів та офіцерів, вірних присязі, виконувала свій обов’язок. Тому що наказ віддав законний уряд від імені народу. На жаль, на наш сором, були окремі командири і солдати, котрі вдавались до злочинів, були і ті, хто вбивав і грабував афганців, хто (таких одиниці — але були) вбивав своїх товаришів і зі зброєю переходив на бік душманів, воював в їхніх