Ральф Дутлі - Остання подорож Сутіна

хустинкою на шиї і з ціпком у руці. Стояв і не рухався. Тоді я й собі подивився йому просто в обличчя, не відводячи погляду, немов запитуючи, в чому річ. Я подумав, що тільки так зможу його спекатися.

Після цього він підійшов до мене ближче, не підбіг, а власне підійшов, проте в його рухах відчувалися полегшення і нетерплячість, і запитав мене, навіть не привітавшись:

Як Ви його виявили?

Чому Вас це цікавить?

Я часто тут буваю. І дозвольте сказати Вам одну таємницю: я був тут ще на його похороні.

Тут я розлютився, нічого не сказав, але кивком голови видав свою злість. Що — ще один шаленець або сноб, який з половиною похованих був на «ти»? Скільки божевільних бродить по всіх цвинтарях цього світу! Близькість мертвих надихає їх і просвітлює. Я спробував оцінити його вік. 1943: не надто вірогідно. Хоча й не зовсім виключено. Скільки є вісімдесятирічних, а то й дев’яностолітніх, які добре тримаються і свіженькі, мов огірочки, задоволено пересуваються життям. Не варто надто покладатися на свої оцінки. Тож я сказав:

Але ж там були тільки Пікассо, Кокто і Макс Жакоб. І, звісно ж, обидві жінки, Ґерда Ґрот і Марі-Берт Оранш.

Не тільки, я там був теж.

Та й так і залишились тут, — спробував я вколоти його саркастичною заувагою.

Ні, але я часто сюди приходжу. Часом спостерігаю, хто зупиняється біля нього. Вас я ще тут не бачив, Ви, мабуть, новенький.

Ви помиляєтеся, я нерідко стояв тут, коли жив зовсім близько від кладовища. Ви, мабуть, не натрапляли на мене. Але чому Ви стежите за людьми? Що Вам це дає? Хіба це не ознака особливого несмаку — спостерігати за людьми на кладовищі? Ви насолоджуєтеся спогляданням чужого нещастя, жалоби? А тоді виходите звідси, раді, що все ще живете, і йдете на бульвар Распай випити аперитиву?

Я був на похороні. У середу, 11 серпня 1943 року, похорон почався о 14-й годині.

Як Ви дізналися про похорон? Адже Марі-Берт Оранш подала до друку на клепсидрі місцем поховання «цвинтар Пер-Лашез», імовірно, з наміром збити з пантелику окупантів та їхніх посіпак, а тоді останньої миті викреслила «Пер-Лашез» і рукою вписала зверху «Монпарнас».

О, ми маємо свої джерела інформації. Хочете — вірте, хочете — ні, але я там був. Не безпосередньо над могилою, але зовсім неподалік. Я непомічено стояв біля отого дерева.

І він вказав ціпком на місце, де, нібито, стояв.

Пікассо стояв отам, а Кокто — там. Найближче до могили стояли жінки.

Він точно вказував місця. Макса Жакоба він не згадав. І справді, чи був він на похороні — щодо цього існують сумніви. На той час він переховувався у ченців у Сент-Бенуа-сюр-Луар, і за такий короткий час навряд чи встиг би до Парижа на похорон. Шлях від Луари до Парижа через окуповану територію мав би бути для такої людини, як він, безконечно довгим, от і Сутін вибрав для своєї останньої поїздки майже таку саму дорогу. Але, можливо, Пікассо мав рацію, стверджуючи: Макс — ангел. Тоді би він умів літати, а в такому разі зміг би вчасно опинитися 11 серпня 1943 року на цвинтарі Монпарнас.

Що Ви там робили? Чому Ви стежили за цією подією, якщо не належали до скорботного товариства?

Ну я до певної міри — один з того товариства. Але я не зможу Вам цього пояснити. Скажу тільки одне: в 1943 році я був тут.

Може Ви хоча б назветеся?

Без потреби. Вам моє ім’я нічого не скаже.

Все ж — назвіться, імена тішать пам’ять.

Арман Мерль.

Ім'я нічого мені не сказало. Але я зрадів, що натрапив на співочого дрозда. Чому б і ні? У пташиних іменах завжди криється щось повітряне, відразу ж у вухах лунає щебетання.

Хто Ви? До якого відділку поліції Ви тоді належали?

Та цей Мерль продовжував з виразно нахабною ноткою в голосі:

Не смійтеся з людей, які спостерігають за іншими людьми. У них є на те свої причини: вони складають акти, ведуть розслідування, складають із зібраних деталей мозаїку, яку поступово доповнюють новими деталями. Ви ж, мабуть, один з тих легковажних письменників, які вискубують декілька голих фактів і сумнівного походження анекдотів, а решту висмоктують з пальця. А тоді — запускаєте свої безсоромні вигадки у світ.

Я хотів заперечити, але він не вгавав:

Ви собі не уявляйте тільки, що Ви — невідь-хто. Не вважайте себе чимось кращим за ретельних агентів таємних поліцій по всьому світу. Тільки вони не перекручують правди, про Вас такого не скажеш. Тільки завдяки їм загальні дані можна доповнювати новими інформаціями. Світ створений для того, щоб закінчити існування великим всеохопним процесом. Але не в романі. Письменники — всього лиш брехуни.

Я навіть ображеним не відчув себе, можливо, що він мав рацію. Зрештою, його все одно ніякі протести не змусили б замовкнути. Так він і говорив далі не зупиняючись: