Ральф Дутлі - Остання подорож Сутіна

Життя — суцільне непорозуміння. Воно працює з плутанинами. Прийняли за іншого. Часом воно обирає не той транспортний засіб, часом — не ту музику. Чехов не любив устриць.

Сутінове життя обирає для поїздки до окупованого Парижа катафалк. На, візьми біле простирадло. Накрийся. Вдай покійника. То він так казав у Вільні до Кіко. Треба було навчитися це малювати. Йому знадобилося усе життя, щоб зуміти врешті намалювати смерть. Намалювати її візерунками коліс не того транспортного засобу.

Якийсь час найбільш абсурдні об'їзди означають для життя просто задоволення, розвагу пересиченого і розбещеного, якому така розвага не вадить. Життя не перечить появі об'їздів, не надаючи їм надто великого значення. Попри численні об'їзди, дорога завжди пряма. А по обидва боки дороги, ліворуч і праворуч, незліченні життя.

Хаїм означає життя, а в біблійній мові це слово існує тільки в множині. Життя тільки у множині? Нічого окремішного, життя має розчинитися в цілості — і зникнути. Цвинтар у гебреїв — бет-хаїм: дім життів. У житті ж, яке полюбляє плутанину, цвинтар називатиметься Монпарнас, безжурна, безсоромна назва. Місце, де живуть музи. Грецький гірський хребет, який прибило до французької столиці, поганське місце посеред Парижа, переповнене спраглими життя демонами. Цвинтар класу люкс, на ньому повно художників та адміралів.

Я тоді жив зовсім неподалік, у крихітній бічній вуличці, завдовжки лише кілька метрів. Моя вуличка виходила на вулицю Даґер. Назва самої вулички мала ім’я якогось генерала чи адмірала, в усякому разі — вшановувала високий військовий чин. Тобто когось із злиденних цього світу, що надаються для називання тісних коротких вуличок. А десь на велетенському некрополі, заповненому камінними свідками, причаїлася чорна анонімна могильна плита з написом: La vie ne meurt pas. Життя не помирає. Я тисячі разів бачив це анонімне одиничне життя, цей короткий вислів, немає ані дати народження, ані дати смерті. То саме був час, коли на цвинтарі Монпарнас почали ховати перших хворих на СНІД.

Хаїм не помирає. Він — у множині. Я щодня переходив через цвинтар, знав його заспаних кішок, знав усі закутки в цьому домі життя, де смерть зникає. Хаїм не помирає. Хаїм помирає. Хаїм.

Перед революцією ця територія належала одному монастиреві, милосердному братству. Вітряний млин без крил ще стоїть покинуто посеред мертвих, обвитий плющем, облюбований птаством. Le Moulin de la Charité: млин милосердя належить померлим. Тут мелеться повітряне збіжжя, десятки тисяч зернин, кожна зернина — людське життя, множинність життів. Несподівано світське місце, з якого душі злітають догори у своєму легковажному шаленстві, у прагненні повітря і простору. У столітті, в якому народився художник, тут було «бурякове поле», le champ des navets, мовою штрафних колоній то означало яму для бідних, спільну могилу, до якої скидали тіла засуджених на кару смерті після страти. La vie ne meurt pas. Хаїм не помирає. Хочеш — вір, хочеш — не вір.

Я роками намагався збагнути, що саме так вражає мене в його картинах. Від того моменту, коли Елені побачила у вагоні метро за моєю спиною плакат із зображенням розхитаного Шартрського собору, який, здавалося, впаде просто на мене. То був 1989 рік, після того ми поїхали до Шартра, сто кілометрів на захід від Парижа, і переночували в крихітному готельчику. Неподалік від готелю проїжджали поїзди, а ми захлинаючись кохалися, не знаючи, де ми. Нічого не запам’яталося, крім тремтливих пучок наших пальців. Як написав один поет: А губи, що вже нічого не можуть сказати, пам’ятають обриси останнього вимовленого слова. Коли ми побачили ту виставку в колишній єпархії, говорити не було потреби.

Вражає фіксація єдиного образу, вирішальної миті. Незмірний сором, зростаюче відчуття чужості світу, в якому живеш. Осиротіння усіх постатей, розхитаність предметів у безнадійно хворому світі. Лаконічні ліризми. Чітко зафіксована, виблискуюча барвами смерть за роботою. І несхибна живучість власне цієї миті.

Саме розпочався 2000 рік, коли я знову пішов на цвинтар Монпарнас. Я вже давно жив деінде, одного дня, зібравши все, що було мені дороге, поїхав звідти у розбитому і запорошеному червоному п’ятому «Рено». Багато років тому я в одному вірші написав те, що завжди помічав саме на тому цвинтарі:

Ти так довго женешся за своїм щастям поки воно не навалиться на тебе ззаду.

Я бувало повертався, щоб зрозуміти, чому все трапилося так, а не інакше. Не було жодного іншого місця, де для мене такою очевидною була б жахлива одиничність життя, як тут. І множинність життів у простому імені Хаїм.

У 80-х роках я майже щодня заходив сюди, коли ми з Елені жили неподалік, власне в тій уже згаданій бічній від вулиці Даґер вуличці. Скільки разів я намотував кола цвинтарними доріжками, коли якась справа не могла зрушити з місця або коли мені бракувало повітря. То була оаза тиші всередині великого міста, яке я тоді любив. Лунка тиша, цвинтар — то багатоголосий хор, а мої органи чуття були налаштовані на сприйняття. Отож, я знову пішов до могили з неправильно написаним іменем, і якусь хвилю стояв перед нею. Перша дільниця, майже наприкінці Avenue de l’Ouest, Західного проспекту, ліворуч. Я відчув чийсь погляд.

Трохи звіддаля на мене дивився старий у чорному капелюсі, з