Рімантас Кміт - Хроніки Південного

Я говорю Мінде, що нема чого їхати в ту Індію, тут у нас на місці музика буває навіть краща, яка й без вправ на підлозі відносить кудись в інші світи.

А тоді до нас підійшла Юрґа, вже без гриму. Привіталась. Вона не здивувалася, побачивши нас тут, і це мені сподобалося. Якби вона спитала: «А ви що тут робите?» — було б зрозуміло, що ми тут якісь чужі, не в тему. Вона каже: знаєш, у мене в рюкзаку ще лежить твій шалик. Добре, що вона сама так почала, бо я відчував, що моя либа вже некерована. Нехай вважає, що я про той шалик гадав день і ніч.

Далі грала група «Рівний дощ», співала Аріна, Руокіс з Gin’Gas, а наприкінці вибухнув у повітрі Winchester rap — весь цей мікс разом, такий собі масаж мозку. Потім лабала група «Байдуже», важко було врубатися, про що вони там співали, але байдуже — всі від них кайфували, здавалося, що краще й не буває. Я не відставав від них, мені не хотілося виділятися, бажав бути, як вони — ніби мені дах поїхав. Іноді я відчував, як помітно з боку, що я не такий, як вони всі, і не розумію ні слів, ні музики, але мене заспокоював щоденник Далі, де художник писав, що іноді він сам роздумував над тим, чи його картини мають якийсь сенс. Головне, щоб усі інші вважали, що все тут дуже складно і має глибокий сенс, і для пересічного сприйняття нема жодних шансів. Тому звідки знати, де тут є сенс, а де нема? Не почнеш розпитувати Юрґу: слухай, а про що вони співають? Ганьба якась.

Юрґа на мене дивилась люб’язно, мені здалось, вона радіє, що зустріла мене тут. Тусили далі з нею разом, поруч, і я потрохи забув, що тут маю виглядати якось по-іншому, несподівано для себе подумав, що почуваюся зовсім вільним. Час від часу почали траплятися провали — немов перервана плівка, здавалося, що не ти танцюєш, а всередині тебе хтось дриґається і твоїми кістками вимахує. Тут тобі не стіни підпирати на шкільних дискотеках в очікуванні, коли все нарешті почнеться, а потім боятися, щоб не почалась ламбада, і впадати в паніку від Scorpions «Wind of Change». Тут нема медляків, кожен танцює сам по собі. Ми танцювали з Юрґою поруч, я б не сказав, що кожен сам по собі. Ми переглядались, і наші погляди говорили все про музику, наше самопочуття і про решту. Про все, що хотів би почути. Іноді ми бралися за руки і танцювали разом, хоча ніби і окремо. Нарешті головний діяч сьогоднішнього дійства отримав букет риб замість квітів, і всі почали розходитися.

Коли ми вийшли, була вже майже дванадцята.

— Чимало народу тут зібралось, — кажу Юрзі, і думаю, що таку кількість чуваків в обірваних джинсах я бачив уперше.

— Багацько, хоча на концерти металу збирається, мабуть, ще більше народу.

— А.

— Тож Шяуляй — литовський Манчестер.

— А… У цьому сенсі.

— Ну, так.

— Отож у Манчестері теж багато різних груп, які зносять дах: Bee Gees, Oasis, Joy Division, New Order, Simply Red. А де ще різні музеї, театри…

— Якби ще шяуляйський «Сакалас» грав, як «Манчестер Юнайтед», — поспішаю я вставити свої п’ять копійок, бо раптом пригадав, що й я щось знаю про Манчестер.

— Так, але «Сакаласу» до «Юнайтед» ще далеко, а BIX’ів вже показували по MTV, та по VIVA. А я так бачу, що тобі книжки теж подобаються, не лише спорт? Я тут збиралась на вихідних дзвонити по оголошеннях, походити, подивитися. Хочеш разом?

— Звичайно.

Юрґа зникає десь за рогом, вона мешкає десь тут. 

— А ти куди подівся? — запитую я в Мінде іншого дня.

А той фрукт у той час умудрився створити в очах двох лохів вигляд потужної акції перекупки трави. Невідомий чувак тинявся по залу з торбешкою конопель, і ті лохи вже налаштувалися купляти в нього ту коноплю. Але підвалила серйозніша компанія і почала насміхатися, оскільки в нього в торбі була звичайнісінька конопля з бабусиного городу, яку можна курити з таким самим успіхом, як і кропиву чи будь-який інший польовий бур’ян. Тут Мінде прикинув, що ті лохи зовсім зелені, загрузив їх розмовами про Індію, розповів, що вони там курять, а ті запитують: чи можеш дістати нам травички? «Розуміється, — відповідає Мінде, — без проблем». Він десь чув, що коробок зілля коштує біля сорока літів. Байдуже, що ніхто з нас того ніколи не курив і навіть косяка не вміє скрутити. Але покупці теж не мудріші. Тому Мінде прудко підскочив кудись недалеко до свого друзяки, який палив, напхав повний коробок тютюну, натер туди різних лікарських трав, чаїв, що вони знайшли на кухонній полиці у його матері, і так почалась дилерська кар’єра Мінде. Він приніс їм товар і пояснив, що вони мали би відчувати, ті скрутили самокрутку і за пару затяжок відчули все, що треба. А Мінде забрав свої сорок літів і тихесенько змився. Тепер сидить і обмірковує бізнес: якщо пощастить знайти ще кілька лохів, то на Індію можна швидше наскладати. Звичайно, коли не спустить все бабло на книжки, бо, як виявилось, книжки у книгарнях, як і в бабусі на центральній алеї, — достатньо дорогі. Але люди часто успадковують старі квартири і намагаються позбутися макулатури, тому дають оголошення в газету, тоді їдеш туди й звідтам забираєш все майже задурно. А вони тішаться, що взагалі забираєш. Мінде не купує нічого, крім енциклопедій і довідників, бо має нову ідею-фікс, що необхідно поглибити знання не лише у хімії та математиці, але й в усіх інших сферах. Мабуть, хоче щось більше дізнатися про Індію та різновиди наркоти.

Таким чином в одній квартирі я забрав половину творів Достоєвського за трояк, дістав Мачерніса — тепер матиму власного. Найдивнішою була книга Сіґітаса Ґяди[23] «Намисто зеленого бурштину». Там вірші, повно малюнків, були намальовані сам поет та його батько. Все на купу — поет, якісь мамонти, князі, боги. Читаю — і нічого не можу збагнути, але читаю далі, чомусь не кидаю. Таке відчуття, що весь хаос у книжці не просто так, що в ньому є певний сенс, втім, зараз я його не можу вловити. Іноді буває так, що читаєш нісенітниці і чітко розумієш, що це — нісенітниці, і це — не питання