Джон Гришем - Інформатор

другий, панк Дайгер Роблес. Минали роки, всі подумали, що їх обох убили, можливо, ті самі люди, що застрелили Сона і Ейлін. Та п’ятнадцять років потому Шорт знайшовся і ми поговорили.

Знову настала пауза, під час якої було випито ще більше кави. Лейсі вже збиралася запитати, чи не хотів би він розповісти щось про ту зустріч, як Вілтон роззирнувся навколо, прочистив горло і сказав:

— Я зустрів його три дні тому за межами резервації. Коли я побачив Шорта, то пригадав, як сильно його ненавиджу. Мені хотілося розбити йому пику каменем, але ми були у громадському місці, в невеличкому ресторанчику, де подавали страви зі смаженої курки. Він почав просити вибачення і плести якісь дурниці. Казав, що був тоді наркозалежним волоцюгою із кримінальним минулим, життя пішло під укіс. Він не дуже добре знав Роблеса, та невдовзі після слухання до нього дійшли чутки, що панка, мабуть, вбили. Тож він не став гаятись, а поїхав до Каліфорнії і з того часу жив усамітнено. Він взявся за розум і став порядною людиною. Та зараз чоловік помирав від раку, тож вирішив очистити совість і покаятися у гріхах.

— У яких саме?

— В ті дні він сидів у в’язниці в Стерлінгу, це було уже друге обвинувачення в справі про наркотики, яке гарантувало йому довгі роки за ґратами. Чоловік уже побував у в’язниці й не хотів більше туди повертатися, тож став легкою здобиччю для копів. Вони запропонували угоду. Шорт може визнати свою провину, посилаючись на безглузді аргументи, і вже за кілька тижнів у державній в’язниці стати вільною людиною. Натомість усе, що від нього вимагали, — це провести кілька днів у камері з Джуніором, а потім дати свідчення в суді. Я був у залі й бачив, як це відбувалося. Шорт був чудовим свідком, дуже переконливим, і присяжні ловили кожне його слово. Дивовижно. Та кому б не сподобалася хороша історія про зрадливу жінку і ревнивого чоловіка? Тодд стверджував, що Джуніор із насолодою розповідав, як повернувся додому раніше, почув шум у спальні, здогадався, що там відбувалося, й дістав пістолет, потім штовхнув двері в кімнату й побачив свою дружину та Сона разом у ліжку. Джуніора охопила лють, він двічі вистрелив Сону в голову, Ейлін без угаву кричала, тому теж отримала кулю. Потім, і це була найбезглуздіша частина, він нібито забрав гаманець Сона і втік звідти. Звісно, усе це була брехня, але присяжні повелися. Версія про вбивство через ревнощі, нестримний імпульс була безпрограшною. Джуніор не мав до цього жодного стосунку, та від захисту було мало користі. Як я уже згадував, у нього був поганий адвокат.

— Шорт отримав гроші?

— Дві тисячі доларів, які йому передав коп після виступу в суді. Він затримався у цих краях на кілька тижнів, поки до нього не дійшли чутки про Роблеса. Тоді він утік.

Телефон Лейсі лежав на столі, звук було вимкнено. Він вібрував, тож дівчина поглянула на нього.

— Навіщо ви змінили номер телефону? — поцікавився Вілтон.

— Ці телефони нам видає держава. Попередній у мене викрали з авто одразу після аварії. У нового інший номер.

— Хто його забрав?

— Мабуть, ті самі люди, що й влаштували аварію. Отож, що тепер планує робити Шорт?

— Розповісти свою історію тому, хто її захоче вислухати. Він обманув, копи і прокурор знали про це, тож чоловік жахливо почувається з цього приводу.

— Справжній герой, — сказала Лейсі. Вона відпила ще трохи лате і оглянула фойє. Ніхто за ними не спостерігав, але останнім часом вона звертала більше уваги на людей, що її оточували. — Послухай, Вілтоне, це може стати великим проривом, але це не моє розслідування, розумієш? Апеляціями Джуніора займаються хлопці у Вашингтоні, і йому пощастило з такими чудовими адвокатами. З цією інформацією ти маєш піти до них, нехай вони вирішують, що робити з Тоддом.

— Я телефонував їм кілька разів, але вони надто зайняті. Жодного слова. Останню апеляцію відхилили вісім днів тому. Ми думаємо, що невдовзі буде призначено день страти. Адвокати Джуніора довго боролися, але наближається розв’язка.

— Ви розповіли про це Джуніору?

— Ми побачимося завтра. Він захоче знати, як зміниться його ситуація тепер, коли один із інформаторів зрікся своїх свідчень. Він довіряє вам, Лейсі, і я також.

— Дякую, але ж я не адвокат, що спеціалізується на кримінальних справах. Я й гадки не маю, чи це все ще має значення, адже минуло п’ятнадцять років. Існують певні часові обмеження на передачу нових доказів, але точніше я сказати не можу. Якщо ви шукаєте поради, то звернулися не до тієї людини, не до того адвоката. Я б допомогла, якби могла, але це мені не до снаги.

— Ви можете поговорити з його адвокатами у Вашингтоні? Я не можу з ними зв’язатися.

— А чому Джуніор не може цього зробити?

— Він каже, що у в’язниці завжди хтось слухає. Вважає, що телефони прослуховуються. А своїх адвокатів він не бачив уже давно. Брат думає, що вони почали забувати про нього тепер, коли кінець уже не за горами.

— Це не так. Якщо з’явиться інформатор з іншою історією і присягається, що копи та прокурор знали про фальшиві свідчення, розповість, що йому заплатили, — повірте, адвокати будуть у захваті.

— Думаєте, надія ще є?

— Я не знаю, що й думати, Вілтоне. Знову ж таке, я не фахівець у цих справах.

Він усміхнувся й замовк. Команда з родео промарширувала