Мирон Козак - Дворіччя. Книга українця

б ви тепер незалежну Україну без тої боротьби?

Слухаючи цього дивовижного грека, я подумав, що він більший українець, ніж самі українці. Принаймні, деякі з них...

Яніс попросив нас залишитися у машині, а сам пішов на львівський ринок за букетом живих квітів. Наше авто стояло біля самісінького ринку, але Яніса не було хвилин з двадцять. Нарешті ми побачили його з величезним букетом: зверху були сині квіти, знизу — жовті. Навколо них — широка синьо-жовта стрічка.

— Це було ціле дійство! Аж три жінки-продавці компонували мені букет для Бандери, — захоплено розповідав Яніс. — Я гроші зверху даю — вони не беруть! І ніяких проблем, що я розмовляю з цими львів’янками російською мовою, а вони зі мною українською. Головне — як і про що ми говоримо!

...Грек кладе квіти до пам’ятника Степану Бандері один. Ми залишаємося трохи позаду. Яніс обережно поправляє синьо-жовту стрічку, повертається обличчям до нас. Неподалік стоїть міліцейський патруль і мовчки за всім спостерігає.

Яніс все ще стоїть біля бронзового постаменту. З сірого неба падає білий сніг. Стоїть якась незвична для великого міста тиша. І раптом у цій дивній тиші з уст Яніса Каркезіді лунають присвячені Степану Бандері слова:

Среди надежд, начал прекрасных Среди скотов и воронья Ты был надеждой всех бесстрашных Народный нерв, борец всегда... ***

«Зауважте, як мало діє наближення смерті на сильних духом, бо кожен з них до кінця залишається самим собою». (Френсіс Бекон, XVI-XVI століття).

«Смерті найменше бояться ті люди, чиє життя має найбільшу цінність». (Іммануїл Кант, XVIII століття).

«Стоять на смерть — це ж треба буть живим!» (Ліна Костенко, XXI століття).

І навіть холодна матеріальна наука намагається якось пояснити сама собі загадковий для неї (бо діє всупереч зрозумілому інстинкту самозбереження!) феномен священного героїзму:

«Пасіонарність — ефект надлишку біохімічної енергії, що породжує жертвенність. Зворотній вектору інстинкту, визначає здатність до наднапруги».

***

Діапазон нації широкий. Втрачена її духовна суверенність. Тимчасово втрачена.

«Суверенність — це перш за все морально-ідейна самовистачальність нації. Небагато націй світу здійснили цю високу місію. Визнання чужого морально-ідейного авторитету є запереченням моральної суверенності нації.» (Володимир Шаян).

Збудися, будь собою, Україно!

Пробуджуймо у собі випалені тавром бездержавності національні рушійні сили, «щоб видряпатися на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали».

Берімо у руки зброю визволення з інформаційної кабали!

Зараз ми ніби у пошуках втраченого часу. Зовсім не печальмося тим, що не будували великих імперій і високих пірамід, що не маємо своїх Олександрів Македонських, Чингіз-ханів та Іванів Грозних. Їх історія — то історія людського безумства. Наша історія — то Історія Духу, писана в Істині. І нам треба досягнути в реальності того, що закладено в глибині нас.

Великий патріот Іспанії Мігель де Унамуно був переконаний: «Відродити націю означає перетворити стадо виборців та податкодавців у народ, що складається з „я“».

Великого бажайте!

До Тебе, Батьківщино — земле вічна,

ведуть усі стежки й усі дороги.

Б.-І. Антонич

За п’ять кілометрів на південь від Дворіччя розкинулося серед полів на багато більше село — Заздрість. Воно знамените тим, що 17 лютого 1892 року тут у заможній багатодітній родині Івана Коберницького-Сліпого та Анастасії Дичковської народився майбутній митрополит, кардинал, патріарх Української Греко-Католицької Церкви Йосиф Сліпий.

18 років поневірянь у совєцьких гулагах його не зламали. Вашингтон і Рим умовили Нікіту Хрущова обміняти 71-річного доктора філософії і теології на заарештованого в Америці розвідника Абеля. Москва гадала, що Йосиф Сліпий після такої тривалої каторги довго не протягне. А Господь розсудив інакше: дав йому ще аж 21 рік життя!

За ці роки цей незламний українець встиг зробити дуже багато. Приміром, купив будинок у центрі Вашингтона і пророче возвістив, що в ньому буде посольство незалежної України у США!

Йосиф Сліпий залишив нам заповіт. Його лейтмотив — великого бажайте!

«Основне заповідаю вам: щоб ви любили один одного любов’ю, над яку більшої немає, що й готова життя своє віддати за друзів своїх.

...Бог створив людину і родину, Він є творець також роду, племені і нації. Любов і прив’язання, якими зв’язана кожна чесна людська істота з своєю родиною, належиться також її народові і нації. Патріотизм і дбання про добро своєї нації вважались все за Богом дані обов’язки. Добро нації треба деколи боронити перед ворогами чи внутрішніми чинниками, які в противному разі довели б до занедбання основних потреб народу».

...Бути Українцем нелегко. Легше бути хохлом або й хохлуєм. Про це гірко й відверто сказав Іван Якович Франко, пишучи польською мовою «Дещо про себе самого».

Нелегко було бути Українцями Святославу Хороброму, Ярославу Мудрому, Григорію Сковороді, Северину Наливайку, Івану Мазепі, Тарасу Шевченку, Пантелеймону Кулішу, Івану Франку, Лесі Українці, Миколі Міхновському, Богдану-Ігорю Антоничу, Євгену Плужнику, Євгену Коновальцю, Степану Бандері, Олегу Ольжичу, Олені Телізі, Йосипу Сліпому, Василю Стусу, В’ячеславу Чорноволу, Василю Симоненку, Миколі Вінграновському, Ліні Костенко...

Чому ж вони були Українцями?

Іван Якович Франко пояснив це так: «Як син українського селянина, що викормився чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю себе до обов’язку панщиною цілого життя відробити ці шеляги, що їх видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатися на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють