Ольга Юліанівна Кобилянська - Царівна

закинула молода жінка, — але тепер всі такі «всезнавці», такі зів'ялі! Я не знаю, але мене обгортає сум, коли чую не раз, як наша молодіж кепкує собі з старих. Оця безілюзійність наших часів змоглася вже аж до крайності і робить людськість не раз брутальною, а молодіжі вона зовсім не до лиця. Може бути, що саме тепер панує лиш дух тверезості і ума, але чи і добра? — Опісля додала з відтінком гіркості в голосі: — Те, що я кажу, дише також старосвітчиною, правда, пане Орядин?

— О, щодо того, то я згоджуюся зовсім з вами! — відповів він. — Для мене нема нічо прикрішого над недозрілу філософію!

«Що звете ви недозрілою філософією?» — хотіла я в нього спитати, однак замовчала. Саме в тій хвилині почувся був сварливий голос жіночий, лоскіт отвираних і запираних дверей, і незадовго по тім відмикнулися двері моєї кімнати, та увійшла моя комірниця.

Це була румунка, молода, маюча, бездітна жінка, що спровадилася з своїм мужем, інженером при залізниці, на якийсь час до Буковини. Виглядала в сій хвилі розлючена, однак, побачивши у мене мужчину, погамувалася. З Оксаною познайомилася вже давніше в мене.

— Я подивляю ваш смак, панно Верковичівно! — говорила лихою Німеччиною галасливо, коли познайомилася з Орядином. — Пощо тримаєте таке страховище, як оця ваша Діана? Чи знаєте? О один волосочок, а була би роздерла мою дорогеньку масюпцю Фітіцу! (так звалася її сучка). Роздерла б цілком! Вона так налякалася, що й передо мною ховається. Мене то так розлютило! — Сказавши це, кинулася на софу і шпурнула шнурок якихсь коралів, котрих не пускала, після звичаю свого краю, майже ніколи з рук, на стіл вперед себе, мовби була на смерть утомлена.

— Страх!

Я почала її жалувати, так само Оксана і Орядин. Орядин придивлявся їй з великою цікавістю, румунка не слухала нас.

Вона була і чим іншим утомлена, не лиш тим. Це дурниця, з цього не робить собі вона нічого, і воно хіба лише пригадало їй все проче, що її тут нищить! Я, Наталія, знала це вже. Мені говорила вона о тім справді вже сотню разів, говорила при кождій стрічі.

Нехай собі лиш хто-небудь уявить, як їй тут діється. Тут мусить вона сама ходити за глупими орудками для кухні і дому, а там у них ходив її муж. (Там все ходять по такі орудки мужчини). То псує їй за кождий раз гумор на цілу днину, а наостанку находить таке, що все, що купила, купила зле. Нині лучилось їй знов таке. До лиха! Вже щоправда, а тут і пудру не можна дістати доброго!

Ми розсміялися, а вона, ніби все ще гнівна, говорила дальше.

Дійсно тут чується вона дуже нещасливою і плаче вже відтепер, що буде мусила, може, ще з півроку тут мучитися. Вона властиво не знає, що собі її муж думає! Ох, що за глупота бути інженером!

Орядин замітив, що її муж пробуває, певно, дуже часто в дорозі.

— Розуміється, що в дорозі. Вдома він майже гість. Кажу вам, я гину з нудьги!

— Чим займаєтеся звичайно? — спитав її.

— Чим? — спитала зчудована і видивилася на його своїми гарними, блискучими чорними очима. — Чим же маю займатися? — А по короткій задумі, під час котрої гризла свої червоні викочені уста, відповіла: — Часом гафтую, деколи печу сама тістечка (тепер не варю дома, бо до тих слуг нестає мені сили), п'ю чорну каву, виходжу на прохід, переглядаю журнали, бавлюся з Фітіцею, курю. що ж маю робити?

— Дійсно, що ж маєте робити! — сказав Орядин. — Так самій жити!

— Не правда? — звернулася вона до його живо, мовби почула з його слів відгомін свого душевного голосу. — Нема до кого й слова промовити. Дома, в Яссах, та хоч і остаюся сама, та вже маю своїх знайомих, маю хоч з ким піти до театру, а тут! — Вона усміхнулася глумливо. — Тут наробили би мої знайомі жінки такого крику, коли б я пішла з яким мужчиною сама до театру, що аж мій муж налякався би! Чисто міщанські догляди! Як же мені тут жити?!

— На вашім місці я не робив би собі нічого з того! — сказав Орядин. — Жив би собі після вподоби. Що мене чиїсь погляди обходять?

— Я собі навіть так думаю, — відповіла вона згорда. — Я не привикла жити мов на шнурку. В нас уживають жінки іншої свободи, роблять, що хотять. В нас і не дивує то нікого, коли чоловік з жінкою розводиться, а тут.

Послідні слова сказала з лютістю, неначеб хотіла розвестися з своїм чоловіком, а люди «дивуються», і те здержує її від розводу.

— Так, так, — звернулася до мене і до Оксани. — Ви іншого життя не знаєте. Ви не знаєте, що то значить свобода. Не раз як зайду тут до одної з моїх кількох знайомих, то мені аж волос на голові дибом стає. Жінки і варять самі, і прятають в хаті, і шиють, і бавлять діти, і вчаться — все нараз! А коли який мужчина вступить в хату, то втікають, якби на них налетів самий нечистий. А вже забавлятися з мужчинами, то — вай ді міні ші ді міні![126] І, похитуючи жаліємо головою, розсміялася; — Ні, я дякую за таке життя!

Нараз звернулася до Орядина.

— Чого дивитеся так на мене! — І при тих словах вдивилася на його сама ожидаючим поглядом.

— Чи я дивився?

— Розуміється! — Вона говорила в симпатичнім, а заразом роздразнюючім тоні. — Лучче скрутіть мені сигаретку і оповіджте що-небудь інтересне. На те я й прийшла сюди. Чи ви не румун? — спитала його, хоч добре знала, що він українець.

— Ні.

— Ну, я думала, що ви румун, бо ви такі смагляві.

Він усміхнувся і сказав, що українець.

Ах так! Москалів вона знає, але українців ні, хоч знає, що вони мають прекрасні пісні. До них до Молдави заходять українці з Буковини на роботу, а вона, прибуваючи не раз вліті на селі, мала нагоду чути, як співають, звичайно гуртом, при роботі. Від одної молодиці, що вміла дуже добре по-румунськи, навчилася щось трохи пісень. Вона зараз, заспіває деякі, нехай вій послуха; і не надумуючись, довго, почала півголосом:

Задзвеніло, загуділо на панській долині,

Пішов голос попід колос по всій Буковині…

А відтак перервала і сказала:

— Ні, цієї не знаю добре, але одну веселу знаю добре, бо вона дуже мене розсмішує. — І схиливши кокетливо голову вбік, почала:

Ти до мене не ходи, нехороший