Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

молодим істориком Ярославом Дзирою, який також прямував до Дворків.

Зайшовши до кімнати, Василь звернув увагу на знані йому обличчя Бориса Мозолевського та Віктора Іванисенка, які щось жваво обговорювали з незнайомими йому людьми. У кутку примостився Іван Калиниченко, готовий будь-якої миті включитися в дискусію. «Що ж, схоже тут всі свої», — вирішив Василь і примостився на стільчику в кутку кімнати, з інтересом прислухаючись до розмови, яка стосувалася політичних «заморозків». — «Схоже, на відміну від моїх колеґ-гуманітаріїв тут не надто бояться, що розмови можуть прослуховуватися», — з приємністю відзначив Василь.

За хвилину кімнату заповнив густий запах кави, яку пропонувала господиня на незвичне ім'я Геля. Пізніше Василь довідався, що Геля — скорочений варіант Енгельсини, як її нарекли батьки.

Йому дедалі більше подобалося товариство, і коли господар, владний жорсткий чоловік, попросив його прочитати щось зі своїх віршів, Василь після нетривалого вагання погодився.

Читалося легко. Василь купався в увазі публіки, якої ще ніколи аж так не відчував. Отож, аби не перевтомлювати слухачів надміру складними образними конструкціями й екзистенціалістськими мотивами віршів зі збірки «Зимові дерева», він вирішив закінчити публіцистичним віршем:

Сто років, як сконала Січ.

Сибір. І соловецькі келії,

і глупа облягає ніч

пекельний край і крик пекельний.

Сто років мучених надій,

і сподівань, і вір, і крові

синів, що за любов тавровані,

сто серць, як сто палахкотінь.

Та виростають з личаків,

із шаровар, з курної хати

раби зростають до синів

своєї України-матері.

Ти вже не згинеш, ти двожилава,

земля, рабована віками,

і не скарать тебе душителям

сибірами і соловками.

Ти ще виболюєшся болем,

ти ще роздерта на шматки,

та вже, крута і непокірна,

ти випросталася для волі,

ти гнівом виросла. Тепер

не матимеш од нього спокою,

йому ж рости й рости,

допоки не упадуть тюремні двері.

І радісним буремним громом

спадають з неба блискавиці,

Тарасові провісні птиці —

слова шугають над Дніпром[475].

У кімнаті запанувала мовчанка. Сміливість молодика, який відважився в незнайомій компанії прочитати гострий публіцистичний вірш, вразила людей навіть менше за сам текст, що багатьом здався співмірним за силою з кращими віршами Василя Симоненка, ім'я якого, як зрозумів Василь з обговорення, було майже культовим у цій компанії.

— Що вдієш, — міркував Василь, уважно прислуховуючись до обговорення останнього вірша, — декларативна й публіцистична поезія завжди сприймається емоційніше й гостріше за справжню.

На господарів Василь теж справив добре враження: «Він, з одного боку, дуже з повагою такою ставиться, а з іншого — людина незалежна, горда, шляхетна… дуже уважна до всього, що робиться… людина абсолютно незалежна. Це не та людина, на яку можна впливати якось»[476].

Коли випадала нагода, Василь любив прибиватися до цього гурту. І хоча траплялося це не надто часто, але раз на два-три місяці він бував на цих поетично-співочо-культурологічних вечорах, куди заглядали «Мозолевський, Кордун, Холодний, Воробйов, Ілля…, Голобородько…, Орач». Господарі не були аж надто пуританами і сповідували «принцип однієї пляшки… Як правило, готували каву, канапки. І одна пляшка. Пляшку випивали… Фактично це було протистояння. Всі чудово знали, — згадує Генріх Дворко, — що в нас збираються, що до нас приходять… наукова інтелігенція зустрічається з гуманітарною. Це дуже не подобалось»[477].

Та й як могло подобатися, коли саме там було закладено фундамент міцної дружби, що витримала випробування не лише часом, але й арештами початку 1970-х: коли заарештували І. Світличного, родина Дворків фінансово підтримувала його дружину, родині Василя Стуса допомагало подружжя Довганів, хтось інший сприяв дітям репресованих при вступі до технічного вузу (гуманітарні вищі навчальні заклади були для них закритими).

Інколи Василь приводив на ці зібрання молодих поетів. І хоча з 1968-го під вікнами будинку почала з'являтися машина зі спецапаратурою для підслуховування, це мало впливало на атмосферу доброзичливости, що панувала в товаристві.

Не можна оминути увагою й зібрання на квартирі Зарецьких, де панувала й створювала настрій та атмосферу норовлива й безстрашна Алла Горська, яка була «душею громади шістдесятників»[478].

Між Василем і Аллою майже відразу встановились ніжні, теплі взаємини. Ходили навіть чутки, що вони закохані одне в одного. Проте Роман Корогодський, який близько спілкувався з обома, заперечує цю тезу: «Я Аллу дуже добре знаю, — каже він. — Вона з хлопцями цілувалася, коли ми зустрічалися. Я їй колись сказав:

— В тебе такі гарні губи, як у коня. М'які, теплі, великі.

— Такі компліменти, — розгубилася Алла, — що я навіть не знаю, чи дати тобі ляпаса.

— Просто я трошки тебе люблю.

— Я тебе теж, — відповіла вона, — але не трошки, а багато.

— Дякую.

— Але ти знаєш, я б дуже хотіла, щоб мені це сказав Василь Стус.

— Як, отаку пошлість, як я сказав? Та він на таке не здатний. Що ти говориш?

— В тім то й справа. Я ніяк не можу з ним поцілуватись…»[479]

Василь Стус і Алла Горська — «це люди одної структури, але з різними психотемпераментами. — Веде далі пан Роман. — Вони дуже ніжно одне одного любили. Вони любили одне одного так, як тільки можуть люди одного плану, однакові на зріст, духовно, мається на увазі.

Василь був людина, приречена від любови зійти на свою Голготу. Він є сином Божим не тільки тому, що він все це робить, а тому, що він між нами ходить. Це людина, яка для себе нічого не хотіла, йому нічого не було потрібно. У нього все було елементарне: черевики, костюм, штани, светр. Все — е-ле-мен-тар-не. Ми ніхто цьому не надавали значення… Але він, певно, поодинокий, який цьому підкреслено, чи що, не надавав значення. Йому нічого не потрібно було. Хіба що оті цигарки… Потім з'ясувалося, чай»[480].

Важко сказати щось іще про характер взаємин цих двох непересічних особистостей, які, хоча й зустрічалися досить рідко, проте завжди продовжували розмову так, ніби вона не закінчувалася, мали чимало спільних уподобань, довкола них природнім чином відразу створювалася надзвичайно притягальна аура абсолютної довірливости й відкритости.

Ці приватні культурологічні (майже закриті для чужаків) товариства, що збиралися на квартирах Світличних, Зарецьких та Дворків, від 1967-го року почали відігравати важливу роль у консолідації «нового» шістдесятництва. Тут витворювалося середовище тих, хто був готовий не йти на моральні компроміси з владою і був готовий відстоювати національну культуру й не зрікатися заарештованих товаришів навіть в умовах політичних «заморозків».

Та й інтелектуально вони були цікавішими за ті, що офіційно проводилися в палацах культури чи Спілці письменників. Тут можна було говорити про