Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

Щасти тобі, Панасе!

Щасти друзям-побратимам, уже нівроку більше року — а там — кончіл строк і ногі в потолок.

З побажаннями доброго настрою, Василь»[466].

Туга, нестерпна туга від життя в дедалі більш обмеженому просторі духу, відсутність можливостей друкуватися, розчарування від розуміння, що вся твоя літературна праця нікому не потрібна, дедалі більше тисне на Василя. Звідси — коріння мимовільного накликання на себе привиду «зеківського досвіду», який проривається не лише в листах, але й у розмовах із товаришами.

Попри застереження «обережних», Василь доволі активно листується з ув'язненими, переймається долею Василя Голобородька, який «вирвався з-під влади дрібних наживок-принад нашого світу, а в голій порожнечі вирваної зубами свободи відчув таку втому, таку оскаржливу жалобу за собою, за світом, що день йому похитнувся»[467].

Стус навіть потерпав, аби Голобородько не вчинив чогось «непоправного», але такий стан був тоді в багатьох. Людина, втім, призвичаюється до всього. Поступово стало звичним і нове, опозиційне до влади, життя.

З переїздом батьків дружини в отриману квартиру у Василя нормалізувався побут, і хоча малий Дмитрик, як назвав поет свого сина, переставав нагадувати про своє існування лише тоді, коли спав[468], однак життєвий простір значно розширився, поет навіть дозволив собі «розкіш» друкарської машинки, на якій від 1967 р. власноруч передруковував вірші.

1967-й взагалі видався доволі спокійним. Світличний таки намовив Василя розпочати працю над «Феноменом доби» та новою збіркою віршів, що з'їдало майже увесь вільний час.

Коли треба було побути самому, Василь ішов до Леоніда Селезненка, що мав однокімнатну квартиру в Академмістечку. Але моральний стан поета дедалі погіршувався: «Богданцю-друже! — пише він у листі до Богдана Гориня. — Дуже тебе перепрошую за… брудний попередній лист. Стало чути, що в тебе там гіршає зір. Дуже важко відчувати всі Ваші невесели, бачити те, що робиться тут, і відчувати власну безсилість. Якісь нитки надій, обривки ліній — і ніякого згущення. Все — епізоди, що сприймаються цілим тільки тоді, коли дивишся (озираєшся) далеко назад. Тоді стає трохи легше…

Недавно один мій товариш[469], який любить по-жіночому поплакатись біля мене, сказав — ми, мовляв, пропаще покоління. Справді: нам, людям, що доходять (чи перейшли) межу 30-річчя, залишається менша половина з можливого й дарованого нам. Звідти ми винесли тільки лють невдоволення — наші локомотиви „по той бік пристрасти“. Ця наша лють хіба ще колись нас удруге (чи й не раз) повертатиме до молодости. І, може, стане сумною причиною нашої гіркої подовженої до смерти молодости. Згага незробленого, лють перед неосягненим (ніби й неосягненним), нічні полюції натомість діянь — це наше. Згадую бідного Джойса, що носив свою Ірландію в серці, що зробив із неї духовно-безтілесу інтелігентську реальність і жив — так, як живе всякий (навіть — український) інтелігент: без рук, без яєць, без учинків. Ще: уяви собі предмет у русі. Предмет втрачено, скажімо, він згорів. Лишився тільки рух як пам'ять про предмет і туга предмета, грудний собачий щем перед місяцем. Ти пізнаєш у цьому нас?

Згадую багатьох мучеників наших, бувших до й після бар'єру. І — „повЕрхи бар'єрів“. Кожен мав її, свою кревну, за курву, за п'яндижку, за повію, за таку-перетаку. І потім болів нею, люблячи, вже звихнувшись на сказі. Яку „Галілеї“[470]: чесноти на гидкому ґрунті, квітка, виросла з учорашніх нужників. І цей педерастизм, ця чеснота навпаки, ця гангрена болю видається за патріотизм.

Вибачай мені. Це мені додав люті вчора читаний Мина Мазайло й Малахій[471]. Ця радість пом'яти, вальпургієва ніч осягнень, цей оргазм укотре перечуваної долі — це наше. Гидке — наше. Тупе — наше. Сліпе — наше. Добре — наше. Незнання — наше. Осліплення духовних пуп'янків — наше.

У нього, мудрого по-особливому, чую колючий дріт до справедливости, чую усміх „парубка моторного“ й оргію дикуна.

Не знаю. Я вже прорубав штольню до останньої сили віри. Стою над краєм — радію зі скепсису. Що — тут? Перепрошую — за сказ мій.

Новини — такі. Вся продукція журнальна спихається до ідеального рівня 1946—1947 рр. Ріжуть повість Є. Гуцала, багато іншої прози, кажуть — путньої (Гуцала — теж). Вимели шпальти, ніби там був шабаш прекрасних амазонок із Лисої гори!

Канадійські комуністи, здається, поїхали ні з чим[472]. Та й із чим могли поїхати? Знаєш, що помер останній з могікан — Крип'якевич? А з бандитів — жоден покищо.

Всідаюсь за прозу…»[473]

Того перехідного року, коли вся країна зачаїлась немов у передчутті катастрофи, Василь Стус багато експериментував і, як бачимо з листа, навіть сів за написання прозових творів: автобіографічна повість «Подорож до Щастівська» та оповідання «Дзвінок», «Бевзь», «Щоденник Петра Шкоди», «[Так бувало уже не раз]», «Хуга»[474].

Проза, втім, захопила Стуса ненадовго. Можливість значно ширшого — панорамного — розкриття доби й внутрішніх станів людини, що так вразило Василя в нещодавно прочитаному «Улісі», швидко змінилося тверезим усвідомленням: попри все, йому ближча природа поетичного слова, щільна стилістика звільненої від філологічної води сути, де можна заховатися за образ ліричного героя, відсторонюючись від особистих переживань і негараздів.

Василеві згадалися сльози Валі — їх ніяк не міг собі вибачити. Коли з геть малим сином на руках спускався з літака, того лихоманило високою температурою. Звідки ж він міг знати, коли відправляв сина до батьків у Донецьк, що здоров'я в малого аж таке склінське. Дружина не дорікнула жодним словом, тільки якось так сумно подивилася, що аж мурашки побігли тілом.

Треба якось звільнитись від цього нав'язливого спогаду, — поклав він і зусиллям волі примусив себе сконцентруватися на іншому.

Подивився на годинник. Чорт, ледь не спізнився! Сьогодні ж він збирався завітати з Льонею на вечір до україномовного доктора-хіміка Генріха Дворка, який, каже Льоня, тривалий час влаштовує в себе вечори українських поетів і митців, які мають вдячну авдиторію: молодих україномовних науковців з природничих і технічних дисциплін. Льоня каже, що довкола нього вже сформувався чималий гурт людей, які навіть відпочивають разом. Треба завітати. Це ж ніби поруч, ув Академмістечку.

Коли він підходив до під'їзду Селезненка, Льоня виразно нервував.

— Я вже почав хвилюватися, — буркнув він, поглядаючи на годинник. Ти ж, як правило, не запізнюєшся, — затинаючись, докінчив Леонід, схопив поета за рукав і потягнув до сусіднього будинку. — Нас уже чекають.

— Та зачекай ти. Дай хоч віддихатися, чортяко.

— Там, там віддихаєшся. Незручно запізнюватися.

Запізнюватись було таки справді незручно. Біля під'їзду зустрілися з