Сьюзен Коллінз - Переспівниця

поспіх завжди йде в парі з необережністю: не уникнути сплеску води, коли нога втрапляє в калюжу, брязкоту автомата, який випадково вдарився об трубу, моїх власних занадто голосних наказів...

Три квартали ми здолали по стічних канавах, потім опинилися на занедбаній колії, й тут до нас долинули зойки. Приглушені, гортанні. Вони відлунювали від кам’яних стін.

— Авокси, — мовив Піта одразу ж. — Так лементував Дарій, коли його катували.

— Мабуть, трапилися на шляху мутантів, — сказала Кресида.

— Отже, мутантів цікавить не тільки Катніс, — зауважила Ліг 1.

— Мабуть, вони вбивають усіх на своєму шляху. Просто вони не зупиняться, поки не вб’ють її, — мовив Гейл. Він стільки годин провів із Біпером, вивчаючи різновиди зброї, що, швидше за все, не помилявся.

Ну от знову. Через мене помирають люди. Друзі, союзники, незнайомці — всі вони прощаються з життям через Переспівницю.

— Дозвольте мені відколотися від вас. Мутанти підуть за мною. Я передам «Голо» Джексон. Ви можете виконати завдання і без мене.

— Ніхто на таке не погодиться! — гаряче вигукнула Джексон.

— Ми тільки марнуємо час! — додав Фіней.

— Чуєте, — прошепотів Піта.

Зойки вщухли, і знову долинуло моє ім’я. Близько, надто близько. Воно лунало просто за нашими спинами.

— Катніс.

Я штовхнула Полідевка в плече, і ми побігли. Проблема полягала в тому, що ми збиралися спуститися ще нижче, однак тепер нам довелося відмовитися від цього задуму. Добігши до сходів, що вели вниз, ми з Полідевком схилилися над «Голо», шукаючи інший шлях, і тут я почала душитися.

— Протигази! — наказала Джексон.

Не було потреби в протигазах. Усі ми дихали одним і тим самим повітрям, а я єдина не могла відсапатися, бо тільки мені був знайомий цей запах. Він піднімався знизу, зі сходової клітки, перебиваючи всі інші запахи. Троянди. Я затремтіла.

Я смикнулася назад, подалі від запаху, і вискочила в «транзит». Широкі бруковані вулиці в пастельних тонах — точна копія тих, що на поверхні, тільки замість будинків — білі кам’яні стіни. Дороги достатньо широкі — вантажівки з легкістю могли доставляти товари цими тунелями, не створюючи заторів на вулицях Капітолія. Однак зараз тут не було нікого, крім нас. Витягнувши лук, я поцілила в один із «секретів» вибуховою стрілою, знешкодивши гніздо м’ясоїдних щурів. А тоді вискочила на наступне перехрестя. Я знала, що досить зробити один необачний крок — і земля під ногами провалиться і всі ми опинимося в невідомій пастці під назвою «м’ясорубка». Я гукнула до інших, щоб трималися ближче мене: я планувала ковзнути за ріг і тоді детонувати «м’ясорубку», однак ми наскочили на ще один не позначений на карті «секрет».

Усе сталося тихо. Я би взагалі нічого не помітила, якби Фіней не зупинив мене.

— Катніс!

Я миттю обернулася, готова стріляти, однак від мене вже нічого не залежало. Дві Гейлові стріли уже лежали на землі поруч зі стіною золотого світла, яке лилося зі стелі на підлогу. А в цьому золотому сяйві мов статуя завмер Мессала — на одній нозі, з відкинутою головою, непорушний у полоні променів. Рот у нього був широко розтулений, мов у зойку, але звуку чути не було. Ми стояли, безпомічно спостерігаючи за тим, як тіло його на очах плавилося, наче віск на свічці, і м’ясо сповзало з кісток.

— Ви вже йому не допоможете! — загукав Піта, відштовхуючи нас геть. — Не допоможете!

Дивовижно, але тільки Піта не втратив голови, саме він вивів нас зі ступору та змусив рухатися далі. Я взагалі дивувалася, що він так добре контролює себе, адже теоретично він мав би знову накинутися на мене. Однак не варто розслаблятися, це може статися щомиті. Піта тягнув мене за плече; розвернувшись, я побігла — прудко, так прудко, що ледве не наскочила на наступний «секрет».

Під градом куль зі стіни посипався тиньк. Я завертіла головою, шукаючи джерело обстрілу, й побачила кількох миротворців, які мчали просто на нас. Оскільки шлях нам загородила «м’ясорубка», у нас не було іншого вибору як відстрілюватися. Миротворців удвічі більше, але серед нас було ще шість снайперів «зіркового загону», яким зараз не доводилося стріляти на бігу.

«Риба в діжці», — подумала я.

Сніжно-білі однострої миротворців вкривалися червоними плямами. Три четверті ворогів уже були мертві, аж тут із бічного тунелю з’явилося підкріплення. З того самого тунелю, з якого линув запах...

«Ні, це вже не миротворці».

Прибульці були білі, на зріст як люди, мали чотири кінцівки — та на цьому схожість закінчувалася. Ці були голі, з довгими ящірячими хвостами, з горбатими спинами й довгими мордами. Вони накинулися на миротворців, і живих і мертвих, зубами впинаючись у шиї й віддираючи їхні закуті в шоломи голови. Вочевидь, навіть капітолійське походження не рятувало від мутантів. Здавалося, всього за кілька секунд усі до останнього миротворці були обезголовлені. А тоді мутанти попадали на всі чотири й поплазували до нас.

— Сюди! — гукнула я, тримаючись стіни, й різко звернула праворуч, щоб уникнути «секрету». Коли до мене приєднався весь загін, я пострілом детонувала «м’ясорубку». Зі стіни вистромилися величезні залізні зуби й почали стирати бруківку на порох. На перший погляд здавалося, що тепер мутанти не зможуть нас переслідувати, але я не була впевнена на всі сто. І мутанти-вовки, і мавпи, що були на арені, легко могли б перестрибнути таку перешкоду.

У вухах відлунювало шипіння, а від запаху троянд усе довкола розпливалося, а стіни гойдалися.

Я схопила Полідевка за руку:

— Плювати на завдання. Який найкоротший шлях на поверхню?

Не було часу звірятися з «Голо». Слідом за Полідевком ми пробігли метрів десять уздовж «транзиту» й заскочили у якісь двері. Я мало тямила, як бруківка змінилася бетонним покриттям, як ми протиснулися крізь смердючу трубу й вилізли на вузький карниз. Ми опинилися в центрі міської каналізації, і внизу пузирилися отруйні людські екскременти, сміття й хімічні відходи. Подекуди палав вогонь, де-не-де випаровувалися отруйні хмарки. Одного погляду вниз було достатньо, щоб зрозуміти: потрапивши туди, назад не виберешся. Ми бігли підтюпцем, боячись оступитися на вузькому карнизі, й нарешті перетнули невеличкий місток. Полідевк намацав у якомусь закапелку драбину, а тоді тицьнув пальцем угору. Ось він. Вихід.

Та одного погляду на наш загін було досить, аби зрозуміти: щось не так.

— Заждіть! Де Джексон і Ліг 1?

— Залишилися біля «м’ясорубки», щоб затримати мутантів, — мовив Гомс.

— Що?!

Я кинулася до