Туве Маріка Янссон - Країна Мумі-тролів. Книга третя

у неї волосся! Раптом Чепурулю охопила невимовна втома. «Ніхто мене тут не любить», — гірко подумала вона.

Чепуруля стояла посеред вітальні, роззираючись довкруги. Гемуль уже завів годинника й постукав по барометру. Меблі стояли на своїх місцях, однак все, що коли-небудь діялося у цій вітальні, було чуже, недосяжне і знати її не бажало. Чепуруля рвучко метнулася на кухню за дровами. Вона гаряче натопить кахельну піч, зігріє цей покинутий дім і всіх, хто намислив у ньому замешкати.

— Агов, як там тебе звуть! — зарепетував Дядько-панько під наметом. — Я врятував пращура! Мого друга пращура! Вона забула, що він живе у печі… Як вона могла про таке забути?! А тепер лежить на своєму ліжку й ридає…

— Хто? — не зрозумів Нюхмумрик.

— Та ота з лисячим боа, хто б іще! — розсердився Дядько-панько. — Хіба не жах?!

— Не біда, заспокоїться, — пробуркотів з намету Нюхмумрик.

Дядько-панько спантеличено замовк, Нюхмумрик його дуже розчарував. Він кілька разів гупнув ціпком по землі, пробубонівши собі під ніс чимало лайливих слів, а тоді подався униз, до містка, де сиділа Мюмля й розчісувала своє волосся.

— Бачила, як я врятував пращура? — суворо запитав він. — Ще б секунда, і він згорів би дотла!

— Але ж не згорів, — незворушно відказала Мюмля.

— Ви, молоде покоління, нічого не розумієте у великих діяннях. Бездушні чи що? Ти, здається, навіть не збираєшся захоплюватися моїм вчинком! — обурився Дядько-панько. Він витягнув з води вершу — порожню.

— Риба у ріці ловиться лише навесні, — зауважила Мюмля.

— Та яка ж це ріка? Струмок та й годі! — скрикнув Дядько-панько. — Це мій струмок, і в ньому повно риби!

— Послухай-но, Дядьку-паньку, — спокійно озвалася Мюмля. — Це не ріка і не струмок. Просто річечка. Але родина Мумі-тролів вважає її рікою, то хай так і буде. Тільки я ж бачу, що це річечка. Навіщо ти сперечаєшся про те, чого не існує?

— Щоб життя було цікавішим! — відповів Дядько-панько.

Мюмля чесала й чесала своє волосся, гребінь пестив його, як море пестить піщаний берег, хвиля за хвилею, ніжно й незворушно.

Дядько-панько підвівся й мовив з надзвичайною гідністю:

— Навіть якщо вважаєш її річечкою, не конче мені цим витикати. Яке невиховане дитя! Навіщо мене засмучуєш?

Мюмля ошелешено витріщилася на нього, навіть причісуватися перестала.

— Ти мені подобаєшся, — сказала вона. — Я не хотіла тебе засмучувати.

— Гаразд, — подобрів Дядько-панько. — Але припини переконувати мене в тому, як усе має бути насправді. Дозволь мені дивитися на світ по-своєму!

— Спробую, — погодилася Мюмля.

Дядько-панько був дуже схвильований. Він потупцяв до палатки й ще здалеку загорлав:

— Гей ти, там, всередині! Струмок це, чи ріка, чи, може, річечка? Водиться тут риба чи ні? Чому тепер усе не так, як було раніше? І коли ти нарешті вилізеш зі свого намету та хоч чимось поцікавишся?

— Зараз вилізу, — буркітливо відповів Нюхмумрик. Він напружено прислухався, але Дядько-панько більше не озвався.

«Доведеться вийти до них, — подумав Нюхмумрик. — Так не годиться. І навіщо я повернувся? Що мені до них? Вони ж нічогісінько не тямлять у музиці!» Нюхмумрик перекотився на спину, знову перевернувся на живіт, зарився носом у спальний мішок, та що б він не робив, вони настирливо напихалися до його намету, він постійно відчував їхню присутність, бачив перед собою неспокійні очиці Гемуля, заплакану Чепурулю на ліжку, мовчазного мудрика, який ніколи не підводив голови, розгубленого Дядька-панька… Вони були всюди, міцно застрягли в його голові, до того ж, у наметі тхнуло Гемулем. «Треба вийти до них, — переконував себе Нюхмумрик. — Ліпше вже бути з ними, ніж увесь час думати про них. Як вони не схожі на родину Мумі-тролів…» Раптом, цілком несподівано, він відчув пекучу тугу за тією родиною. Вони також були обтяжливими, плуталися під ногами і без кінця заводили балачки, але не заважали його самотності. «Куди ж вони поділися? — дивувався Нюхмумрик. — Як так сталося, що, проводячи з ними довгі літні місяці, я ніколи не зауважував, що вони давали мені можливість побути на самоті?»

12

Мудрик Лавка читав дуже поволі й старанно: «Жодними словами не можна описати період розгубленості, який настав, коли припинилося надходження електричних розрядів. Ми маємо усі підстави припускати, що отой нумуліт, унікальний феномен, якого ми без всякого сумніву й надалі зараховуємо до групи протозоа, дещо затримався у своєму розвитку і зазнав поступового укорочення. Бідолашне створіння втратило здатність до фосфоресценції і змушене було вести затворницьке життя в розколинах та глибоких норах, які служили йому тимчасовим прихистком від навколишнього світу».

— Так воно і є, — прошепотів Лавка. — Тепер будь-хто може його скривдити, бо ж він уже не має електричного захисту… Бідолаха дедалі більше зіщулюється і не знає, як собі зарадити…

Мудрик Лавка згорнувся клубочком на купі старих неводів і почав снувати свою власну розповідь. Він фантазував, що бідне створіннячко придибало в долину, де мешкав такий собі мудрик, який умів здіймати електричні бурі. Долину осявали фіолетові й білі блискавиці. Спершу вони спалахували вдалині, потім підходили чимраз ближче…

Ані однісінька рибка не заплила до верші Дядька-панька. Він заснув на містку з капелюхом, що зсунувся йому на носа. Поруч на килимку з-під печі лежала Мюмля й дивилася на брунатну стрімку течію.

Біля поштової скриньки сидів, малюючи на шматку фанери великі літери, Гемуль. Він виводив темно— червоною фарбою: «Долина Мумі-тролів».

— Для кого ти це пишеш? — поцікавилася Мюмля. — Якщо вже сюди хтось прийде, то й так знатиме, куди прийшов!

— Це не для чужих, — пояснив Гемуль, — а для нас…

— Навіщо?

— Не знаю, — щиро здивувався Гемуль. Він замислено домалював останню літеру і мовив: — Може, для того, щоб точно знати, де ми мешкаємо… У назві є щось особливе, якщо розумієш, про що я кажу.

— Ні, не розумію, — відповіла Мюмля.

Гемуль, вийнявши з кишені великого цвяха, заходився прибивати фанерну дощечку до поруччя містка. Тим часом прокинувся Дядько-панько й пробурмотів спросоння:

— Врятуйте пращура…

З намету кулею вистрибнув Нюхмумрик з низько натягненим на чоло капелюхом і закричав:

— Що ти робиш? Припини негайно!

Ніхто ніколи не бачив, щоб Нюхмумрик втрачав самовладання. Це усіх налякало. Гемуль, Мюмля й Дядько-панько стояли, розгублено потупивши очі. Ніхто не дивився на Нюхмумрика. Гемуль поквапливо витягнув з фанери цвяха.

— Не смій гніватися! — докірливо вигукнув Нюхмумрик Гемулеві. — Сам добре знаєш, чому!

Кожен гемуль повинен знати, що нюхмумрики ненавидять усілякі таблички, усе, що нагадувало би про обгороджені замкнуті приватні території, куди заборонено доступ стороннім. Хто хоч трішечки цікавився життям