Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

Я піднімався головною дорогою, яка вела до великого палацу на вершині. Це була копія палацу в царстві мертвих, але навпаки. Там усе — чорне й бронзове. Тут усе сяяло білизною та виблискувало сріблом.

Я зрозумів, що Аїд, очевидно, збудував свій палац так, щоб він нагадував палац Зевса. Його не дуже любили на Олімпі, запрошуючи лише в період зимового сонцестояння, тому він побудував собі під землею власний Олімп. Незважаючи на невдалу зустріч із ним, мені було навіть трохи шкода цього хлопця. Бути вигнаним звідси видавалося вкрай несправедливим. Це могло озлобити кого завгодно.

Сходи вели на центральне подвір’я. За ним містилась тронна зала.

Хоча, зала — не зовсім точно сказано. Порівняно з нею Центральний вокзал Нью-Йорка здавався просто трохи прибраною коморою. До склепіння стелі підводились могутні колони, прикрашені визолоченими рухливими сузір’ями. Дванадцять тронів, збудованих для істот заввишки з Аїда, були розташовані перевернутою «U», як будиночки в Таборі напівкровок. У центральному комині, потріскуючи, палало полум’я. Трони були порожні, за винятком двох наприкінці зали: головний трон праворуч і ще один, той, що стояв ліворуч нього. Мені не треба було пояснювати, хто ці два боги, що сиділи на своїх тронах, очікуючи, поки я наближусь. Я підійшов ближче, жижки в мене трусилися.

Боги набрали велетенського людського вигляду, як Аїд, але я ледве міг дивитися на них, не відчуваючи дзвону в очах, а все тіло у мене палало. На Зевсі, повелителеві богів, було вбрання у темно-синю смужку. Він сидів на масивному платиновому троні без жодних прикрас. У нього була акуратно підстрижена борода, чорна з сивиною, як грозова хмара. Гордовите, мужнє й похмуре обличчя, сірі очі кольору неба, що збирається пролитися дощем. Чим ближче я підходив до нього, тим сильніше потріскувало повітря довкола й міцнішав запах озону.

Той бог, який сидів поруч, без сумніву був братом Зевса, але їхній одяг дуже різнився. Цей бог нагадав мені волоцюгу з Кі-Веста. Шкіряні сандалії, бермудські шорти хакі й пляжна сорочка від Томмі Багама, розцяцькована кокосовими горіхами та папугами. Шкіру мав засмаглу, руки — всі в шрамах, як у старого рибалки. Волосся в Зевсового брата було чорним, як у мене. На обличчі — такий самий задуманий вираз, через який мене завжди таврували як бунтарську особистість. Але очі, так само кольору морської хвилі, були оточені зморшками, що свідчило про те, як багато й часто він посміхається.

Його трон являв собою крісло рибалки, що займається глибоководною ловлею. Воно крутилося, будучи обтягнуте чорною шкірою з чохлом для вудки. От лишень замість вудки з чохла стримів бронзовий тризубець, на вістрях якого блимали зелені вогники.

Боги сиділи нерухомо, мовчки, але в повітрі відчувалось напруження, ніби вони щойно завершили суперечку.

Наблизившись до трону рибалки, я опустився навколішки й пробурмотів:

— Батьку!

Поглянути на нього я не наважувався. Серце моє відчайдушно калатало. Я відчував напруження, яке відходило від обох богів. Якщо я раптом скажу щось не те, вони миттю спопелять мене.

Зевс, який був зліва від мене, озвався першим:

— А чи не слід було тобі спочатку звернутися до господаря цього дому?

Я чекав, не підводячи голови.

— Будь ласка, брате, — сказав нарешті Посейдон. Його голос збудив у мені давні спогади: тепле сяйво, яке я пам’ятав із дитинства, рука бога, покладена на моє чоло. — Хлопчик підкоряється батькові. Це добре.

— Отже, ти досі стверджуєш, що це твій син? — грізно запитав Зевс. — Дитина, яку ти породив усупереч нашій священній клятві?

— Я визнаю, що зробив неправильно, — відповів Посейдон. — Тепер я хочу почути, що він скаже.

Неправильно, ось воно як.

Горло у мене зсудомило. То що ж тоді я таке? Неправильність? Плід божественної помилки?

— Я вже вибачив йому одного разу, — прогримів Зевс. — Він насмілився летіти крізь мої володіння. Мені треба було скинути його з небес за таку зухвалість.

— І ризикнути своїм жезлом повелителя? — спокійно запитав Посейдон. — Давай спочатку вислухаємо його, брате.

Зевс буркнув щось невиразне.

— Я вислухаю, — заявив він. — А потім вирішу, чи скинути цього хлопчиська з Олімпу, чи ні.

— Персею, — мовив Посейдон. — Поглянь на мене.

Я подивився на нього й не можу сказати напевно, що саме побачив. Обличчя Посейдона не мало явних ознак любові та схвалення. Нічого такого, що могло б підбадьорити мене. Це все одно що дивитися на океан. Іноді можна сказати, в якому він настрої, але здебільшого його важко зрозуміти, оскілки він загадковий та непередбачуваний.

У мене виникло відчуття, ніби Посейдон справді не знає, якої він про мене думки. Він не розумів, чи радіє з того, що має сина, чи не дуже. Дивно, але мене тішило це відсторонення Посейдона. Якби він спробував вибачитись або сказати, що любить мене, або просто посміхнутися, це виглядало б нещиро. Як у смертного батька, який, затинаючись, вибачається за довгу відлучку. Зрештою, відчуження я переживу. Тим паче, що так чи інакше, я ніколи не був у ньому впевнений.

— Звертайся до повелителя Зевса, хлопчику, — мовив Посейдон. — Розкажи йому все.

І я розказав Зевсові достеменно так, як усе відбувалося насправді. Я витяг металевий циліндр, з якого у присутності бога небес сипонули іскри, і поклав до ніг Зевса.

Запала тиша, всі змовкли, було чути лише, як потріскують дрова в каміні.

Зевс простягнув розкриту долоню. Жезл громовержця ліг у неї. Коли повелитель богів стиснув кулак, металеві кінці спалахнули електричними розрядами, і те, що він тримав, обернулось на класичну блискавку, довжелезний дротик, який з шипінням вивергав енергію, від чого волосся у мене на голові ставало сторч.

— Відчуваю, що хлопчик каже правду, — пробурмотів Зевс. — Але щоб Арес наважився на таке… це на нього зовсім не схоже.

— Він гордий та нестримний, — сказав Посейдон. — Це в нас у роду.

— Повелителю? — насмілився озватися я.

— Так? — відповіли обидва.

— Арес діє не самотужки. Хтось або щось підкинуло йому цю думку.

Я розповів про свої сни та відчуття, що охопило мене на березі, короткочасний подих зла, від якого весь світ, здавалося, завмер, і яке втримало Ареса від того, щоб покінчити зі мною.

— У снах, — сказав я, — голос наказував мені принести жезл до царства мертвих. Арес натякав, що йому також дещо снилося. Гадаю, його використовували так само, як мене, щоб розпочати війну.

— Отже, ти нарешті звинувачуєш Аїда? — спитав Зевс.

— Ні, — відповів я. — Я був у нього, повелителю Зевсе. Але те відчуття на березі було зовсім інше. Те саме я відчув, коли наблизився до ями. Біля входу до Тартару. Щось